— Покійники сплять ще спокійніше, — кисло зауважив Черчик.
— Люба моя, риба моя, як любить казати моя дружина. Ви стаєте поетом. Та якого неспокою ви хочете? Ми ще маємо час, і я розповім вам про бездомного мільйонера.
— Ви весь час розповідаєте мені про якихось ненормальних.
— А вам здається, що є нормальні мільйонери? Нормальний мільйонер — це такий же нонсенс, як високоморальний ширмач або, нарешті, як ідіот із ступенем доктора математичних наук.
— Значить, і ви?.. — зловтішно гикнув Черчик.
— Що я? І я… Але про мене мова буде потім. А тепер поговоримо про одного мого сусіда по нарах. Колись у його трудовій книжці було записано, що він — провідник скорого поїзда Сонячноморськ— Москва…
— А насправді? — зацікавився Юрій Семенович.
— І насправді він теж був провідником. Акуратно перевіряв квитки, видавав постелі, розносив чай, підмітав вагон і сплачував профспілкові внески. Мушу вам сказати, Черчик, що все це він робив неабияк, старанно, і однак у нього залишалося багатенько часу, щоб згодом стати мільйонером…
— Мабуть, порожні пляшки здавав, які залишалися після пасажирів! — єхидно зауважив Черчик.
— Уявіть собі, здавав. Але не це було основною І галуззю його прибутків, бо на пляшках він міг би стати мільйонером тільки через сто сорок дев’ять [Років і сім місяців. Я підраховував. Щоб якось скоротити цей строк, у вільний від сплачування членських внесків і здачі порожніх пляшок час мій знайомий продавав знедоленим громадянам, які мріяли стати пасажирами, ліві квитки; звичайно, за підвищеним тарифом. На деяких станціях у нього був блат, — але й такі фінансові операції не допомогли б вибитися в справжні мільйонери, бо доводилось ділитися із залізничними касирами. Тоді він почав виконувати делікатні доручення групки сонячно-морських бізнесменів: у своєму службовому купе провозив кульочки для їхніх московських колег. Я думаю, Черчик, вам не треба казати, що в тих кульочках були не фісташки й не кукурудзяні баранці. Та не блискайте так заздрісно очима, ваші очі стали схожі на миколаївські п’ятірки. Слухайте далі.
Незабаром наш провідник, назовемо його Фелікс, став власником двох дуже приємних особнячків. Але він не жив ні в одному з них. Він боявся, що його спитають, чи не від здачі склотари воздвигнуто такі палаццо. Особняки були записані на далеких родичів, і там жили квартиранти (квартплату він одержував регулярно). А сам мільйонер наймав вогкий куток в одної старенької. Кілька разів йому пропонували стати членом житлового кооперативу, але він із скромності, яка личить мільйонерові, відмовлявся…
— Ідіот, — процідив Черчик.
— От бачите, Юрію Семеновичу, а на початку моєї розповіді ви були певні, що ідіоти тільки ті, хто не має в кишені зайвого мільйона. Далі, власне кажучи, й розповідати майже нічого. Бабусині хороми знесли, бабусі дали кімнату в новому домі, а Фелікс залишився на становищі чікагського безробітного. Вийшло якось так, що мільйонер не зміг відразу підшукати іншу квартиру і три доби ночував на вокзалі. А за кілька кварталів сяяли вогнями його власні особняки. Але що вони йому, і що він їм? Він там не був навіть прописаний, і найсумирніший квартирант не признав би в ньому хазяїна. На четвертий день Феліксове начальство почало говорити про те, що йому треба було б згодом надати житлоплощу. На п’ятий день таких розмов уже не було. Були розмови про занепад виховної роботи серед провідників і те де і те пе. Потреба в житлоплощі відпала: тепер у Фелікса був дах над головою…
— Туди дурневі й дорога! — понуро сказав Черчик після тривалої паузи.
— Ви чимдалі розумнішаєте, — задоволено констатував Окс, з насолодою позіхнувши.
*Черчик і сам добре не знав, чому він забрів на базар, — і саме в той його район, де не стільки продавали й купували, скільки галасували й витріщали очі. В цьому районі продавалося двоє псів, кілька канарейок і ще якихось представників пернатої фауни, кілька облізлих ангорських кролів. Оддалік громадянин із щурячим носом і занадто рухливими очима пропонував бажаючим клітки.