— А це я чай п'ю?
— Зелений,— сказав він.
Я очікував на слово чи фразу узбецькою.
Артис сказала: «Це було десять чи дванадцять років тому, хірургія, праве око. Коли скінчилося, вони дали мені захисний наочник, який я мала носити обмежений строк. Я сиділа з наочником удома в кріслі. Ще була медсестра, Росс домовився щодо медсестри, хоч потреби не було. Ми дотримувалися всіх рекомендацій, наведених в інструкції до застосування. Я на годинку заспала у кріслі, а коли прокинулася, прибрала наочник і подивилася довкола, і все виглядало інакше. Я була вражена. Що ж я бачила? Те, що й завжди. Ліжко, вікна, стіни, підлогу. Але яскравість усього того, променистість. Покривало і пошивки для подушок, насичена барва, глибини барви, щось ізсередини. Ніколи раніше, ніколи»,— сказала вона.
Ми сидимо вдвох, як і напередодні, і я мав нахилятися, щоб почути те, що вона каже. Минуло трохи часу, поки вона була готова продовжувати.
— Я усвідомлюю, що коли ми щось бачимо, то отримуємо лише певну міру інформації, відчуття, здогад про те, що бачимо. Я не знаю деталей чи термінологію, але таки знаю, що зоровий нерв не каже всієї правди. Ми бачимо тільки прикмети. Решта — то наша вигадка, наш спосіб відновлювати наявне, якщо є те, що філософськи можна назвати актуальним. Я знаю, що тут триває дослідження, десь у цьому комплексі, майбутніх моделей людського зору. Експерименти з використанням роботів, лабораторних тварин, хтозна-кого, може, і таких людей, як я.
Тепер вона дивилася просто на мене. Вона змусила мене побачити себе, стисло, як особу, яка стоїть тут і яку розглядають. Досить високий чоловік з густим заплетеним волоссям, доісторичною зачіскою. То було все, що я міг перейняти з глибокого зондування, яке робила жінка в кріслі.
Тепер вона замінила мене тим, що тоді побачила.
— Але ж вигляд цього, вид знайомої кімнати, яка нині змінилася,— сказала вона.— І вікна, що ж я бачила? Небо з прозорої дикої блакиті. Медсестрі я нічого не сказала. А що казати? А килим, Боже мій, перський — дотепер то було лише миле слівце. Хіба я перебільшую, коли кажу, що було дещо у формах і барвах, симетрія візерунку, тепло, червінькове, не знаю, як його назвати. Мене заворожив килим, а потім віконна рама, біла, просто біла, але я ніколи не бачила білий таким, як цей, і я не вживала знеболювальне, яке могли б змінити сприйняття, просто очні краплі чотири рази на день. Білий чималої глибини, білий без контрасту, я не потребувала контрасту, білий як він є. Чи я певна, що не перебільшую, відверто вигадуючи? Я добре пам'ятаю, що думала. Я думала: чи так світ насправді виглядає? Чи це реальність, якої ми ще не навчилися бачити? То не було запізніле міркування. Чи це світ, який бачать тварини? Я думала про це у перші кілька миттєвостей, дивлячись у вікно, бачачи верхів'я дерев і небо. Чи це світ, який здатні бачити тільки тварини? Світ, приналежний яструбам, тиграм у дикій природі.
Вона лише трохи жестикулювала під час розмови, рука, що кількаразово просіює, перебираючи спогади, образи.
— Я відправила медсестру додому і рано пішла спати з надітим наочником. Це була одна з рекомендацій. Уранці я зняла наочник і пішла пройтися будинком, видивлятися у вікна. Мій зір покращився, але був буденний. Переживання минуло, та променистість у речах. Медсестра повернулася, Росс зателефонував з аеропорту, я дотримувалася рекомендацій. Була сонячна днина, і я пішла погуляти. Чи переживання не завіялося, і променистість не поблякла — просто все було знову погамоване. Яке слово. Те, як ми бачимо і думаємо, те, що дозволяють наші почуття, це мало переважити. Що іще я могла очікувати? Чи така вже я незвичайна? За кілька днів я пішла до лікаря. Я намагалася розповісти йому про побачене. Потім подивилася на його обличчя і зупинилася.
Вона продовжувала говорити і, видавалося, час від часу губила загальну картину, інтонацію. Вона прагнула відчалити від слова чи складу, очі озиралися по відчуття, які вона намагалася описати. Вона була вся обличчя й руки, тіло, згромаджене у зборках халату.
— Але це ж не кінець історії?
Питання її задовольнило.
— Ні, не кінець.
— Воно знову сталося?
— Саме так. Ось про що я думаю. Я стану клінічним зразком. Через роки робитиметься поступ. Частини тіла замінені або відбудовані. Відзнач документальний тон. Я розмовляла тут з людьми. Перебирання, атом за атомом. Усією душею вірю, що мене пробудять до нового сприйняття світу.