— Світу, яким він є насправді.
— У часі це не обов'язково так віддалено. І оце те, що я думаю, коли намагаюсь уявити собі майбутнє. Я наново народжусь у глибшій і правдивішій реальності. Лінії блискучого світла, кожна матеріальна річ у своїй повноті, святиня.
Я сам завів її до пісні про «Жили вони довго і щасливо» і тепер не знав, як реагувати. Це мені було недосяжне, усе це. Артис знала сувору науку. Вона працювала в кількох країнах, викладала в декількох університетах. Вона спостерігала, виявляла, досліджувала і пояснила багато рівнів людського розвитку. Але де ж були святині? Вони скрізь, звичайно,— у музеях і бібліотеках, місцях богослужіння й у викопаній землі, у кам'яних і грязьових руїнах, і вона викопувала їх і тримала в руках. Я уявив, як вона здмухує пил з пощербленої голови бронзового божка. Але майбутнє, яке вона щойно описала,— то інша справа, найчистіша аура. То була трансцендентність, обіцянка ліричної напруженості, понадмірна нормальному досвіду.
— А ти знаєш, які процедури зазнаватимеш, подробиці, як вони те роблять?
— Я точно знаю.
— Ти думаєш про майбутнє? Як воно буде — повернутися? Те ж тіло, таке чи покращене, а як щодо розуму? Чи свідомість незмінна? Чи ти та сама особа? Помираєш як хтось із певним ім'ям і з усією історією, пам'яттю і таємницею, згромадженими в цій особі та її імені. Але чи прокидаєшся з усім цим незмінним? Чи це просто сон довгої ночі?
— У нас із Россом є щоденний жарт. Хто я буду під час пробудження? Чи моя душа залишить це тіло і перемандрує в якесь інше? Якого слова я шукаю? Чи я прокинуся, думаючи, що я фруктовий кажан на Філіппінах? Зголодніла за комахами.
— А справжня Артис. Вона де?
— Занесена в тіло хлопчака. Сина місцевих пастухів.
— Слово метемпсихоз.
— Дякую.
Я не знав, що було довкола нас у кімнаті. Усе, що бачив,— це жінка в кріслі.
— Післязавтра,— сказав я.— Чи завтра?
— Не має значення.
— Думаю, що завтра. Дні тут ніяк не зчеплені.
Вона на мить заплющила очі, а потім поглянула на мене, начебто ми вперше зустрічалися.
— Скільки тобі років?
— Тридцять чотири.
— Лише починаєш.
— Що починаю? — спитав я.
Росс зайшов з однієї із задніх кімнат, одягнутий у гімнастичний костюм і шкарпетки, людина, огорнута у втрачений сон. Він узяв стілець від тильної стіни та поставив його поруч із кріслом, де сиділа Артис, поклавши свою руку на її.
— Свого часу,— сказав я йому,— ти зазвичай бігав підтюпцем у такому вбранні.
— Свого часу.
— Може, не така вже й дизайнерська річ.
— Свого часу я зазвичай палив півтори пачки на день.
— Біг мав протидіяти палінню?
Нас троє. Я усвідомив, що ми багато місяців не були в одній кімнаті. Ми троє. Тепер, і не уявити, ми тут, інший різновид конвергенції, напередодні того, як вони приходять і забирають її. Отак я про це думав. Вони прийдуть і заберуть її. Вони привезуть каталкою з відкинутою спинкою, що дасть їй змогу сісти. Вони матимуть капсули, ампули та шприци. Вони припасують їй респіратор-півмаску.
Росс сказав: «Ми з Артис бігали. Хіба ні? Зазвичай ми бігали вздовж річки Гудзон до Беттері-парка і назад. Ми бігали в Лісабоні, пам'ятаєш, о шостій ранку, угору крутою вулицею до каплиці й виду звідти. Ми бігали в Пантаналі. У Бразилії,— то він уже; мені сказав,— на тій високій стежці, що завела нас практично до джунглів».
Я думав про ліжко і палицю. Моя мати у ліжку насамкінець, і жінка у дверній проймі, її подруга і сусідка, завжди безіменна, спираючись на чотириопорну палицю, металеву палицю з чотирма розчепіреними ніжками.
Росс говорить, згадує дещиці, тепер ледве не белькотить. Тварини та птахи, бачені ними зблизька, і він їх називав, а ще види рослин, і він їх називав, і вид з їхнього літака на малій височині, що гойдається над Мату-Гросу.
Вони прийдуть і заберуть її. Закотять її до ліфта і спустять на один з так званих пронумерованих рівнів. Вона помре викликаною хімічно смертю у склепі, де нижче нуля, під час високоточної медичної процедури, керована масовою оманою, забобоном, зарозумілістю і самообманом.
Я відчув приплив гніву. Я дотепер не знав глибини своїх заперечень того, що тут відбувається, відповіді, яка невиразно згорнулась у ритмах батькового голосу під час його відчайдушного спомину.
З'явився хтось із тацею, чоловік з чайником, чашками, блюдцями. Він поставив тацю на складаний стіл біля батькового стільця.
Хоч там як, але вона помирає, подумав я. Вдома, у ліжку, чоловік, пасербок і друзі поруч неї. Чи тут, у полковому аванпості, де все відбувається деінде.