Потім мене вразила думка. Проста думка. За дверима нічого не було. Я блукав і думав. На певних поверхах були місця, де розміщено офіси. Деінде зали були голий дизайн, двері — просто один елемент у всеосяжній схемі, яку Росс описав у загальних рисах. Я зачудувався, чи це було таке візіонерське мистецтво[4], що включало кольори, форми та місцеві матеріали, мистецтво, покликане супроводжувати й оточувати твердо вбудовану ініціативу, ядро праці науковців, консультантів, техніків і медперсоналу.
Думка мені сподобалася. Вона пасувала обставинам, відповідала стандартам неправдоподібності або зухвалій тупій вдачі, що може відзначити найпереконливіше мистецтво. Усе, що треба робити,— це лише постукати у двері. Вибери колір, вибери двері та постукай. Якщо ніхто не відчиняє, стукай у сусідні й наступні. Але я був застережливий, щоб не зрадити довіру батька, який мене сюди привіз. Потім тут були приховані камери. Там мало би бути спостереження за цими залами, із порожніми обличчями, що вдивляються у монітори в заглушених кімнатах.
До мене наближалися три людини, одна з них — хлопець у моторизованому інвалідному візку, який скидався на унітаз. Йому було дев'ять чи десять, і він увесь цей час за мною спостерігав. Верхня частина його тіла була сильно схилена набік, а очі сторожкі, і мені схотілося зупинитися і з ним поговорити. Дорослі дали зрозуміти, що це неможливо. Вони йшли обабіч візка і дивилися прямо перед собою, у дозволений простір, облишивши мене в моїй паузі, у моїх гарних намірах.
Згодом я повернув за ріг і пішов коридором зі стінами, пофарбованими натуральною умброю, густим рідким пігментом, призначеним нагадувати бруд, подумав я. Двері були відповідно підібрані, усі однакові. А ще в стіні було заглиблення, і там стояла фігура, руки, ноги, голова, тулуб, річ, зафіксована на місці. Я побачив, що це манекен, голий, безволосий, без рис обличчя, червонувато-брунатний, а може й рудуватий чи просто іржавий. Він мав груди, воно мало груди, і я зупинився, щоб дослідити фігуру, формовано-пластикову версію людського тіла, шарнірну модель жінки. Я уявив, як кладу руку на груди. У цьому, видавалося, була потреба, особливо якщо потребував я. Голова була майже овальна, руки розташовані у спосіб, що я намагався розшифрувати — самозахист, відсмикування, одна нога відставлена назад. Фігура наче прикипіла до підлоги, необгороджена захисним склом. Рука на грудях, рука ковзає вгору стегном. Це те, що я зробив би колись. Тут і зараз, камери на місці, монітори, механізм сигналізації на самому тілі — щодо цього я певен. Я відступив і дивився. Нерухомість фігури, порожнє обличчя, порожній коридор, постать у ночі, бовван застрашено відсторонюється. Я відійшов ще далі й усе дивився.
Нарешті я вирішив, що маю вияснити, чи є там щось за тими дверима. Я знехтував можливими наслідками. Я пішов залом далі, обрав двері і постукав. Я почекав, підійшов до наступних дверей і постукав. Чекав, ішов до наступних дверей і стукав. Я зробив так шість разів і сказав собі «ще одні», та цього разу двері відчинилися, і там стояв чоловік у костюмі, краватці та тюрбані. Я подивився на нього, розмірковуючи, що можна сказати.
— Я, певно, не в ті двері,— сказав я.
Він пильно на мене поглянув.
— Тут усі двері не ті,— сказав він.
Минуло доволі багато часу, поки я знайшов батьків офіс.
Якось, коли вони ще були в шлюбі, мій батько назвав матір рибницею. То міг бути просто жарт, одначе це спрямувало мене до словника. Виявилося, що значення цього слова в англійській — «груба жінка», а ще якесь shrew. Треба дивитися shrew. «Лайлива, сварлива жінка» від староанглійського слова shrewmouse, тобто землерийка. Треба дивитися shrewmouse. Книга послалася на shrew, значення 1. Дрібний комахоїдний ссавець. Треба подивитися комахоїдний. У книзі говорилося, що це означає «годуватися комахами», латиною insectus, комаха, плюс йога, англійською vorous. Треба подивитися vorous.
За три чи чотири роки потому я намагався прочитати довгий і напружений європейський роман, написаний у 1930-ті, переклад з німецької, і натрапив на слівце рибниця. По кривій мене знову посунуло до їхнього шлюбу. Але коли я спробував уявити їхнє життя разом, мати та батько мінус я, то лишився ні з чим, я нічого не знав. Росс і Мадлен наодинці, що вони казали, які вони були, хто вони були? Усе, що я відчував,— це зруйнований простір там, де зазвичай був мій батько. А тут була моя мати, сидить навпроти в кімнаті, тонка жінка в штанях і сірій сорочці. Коли вона запитала мене про книгу, я безпорадно махнув. Книга — то випробовування, вживана книга в м'якій палітурці, напхана величезними й бурхливими емоціями дрібним рясним друком на розкислих сторінках. Вона сказала відкласти її та взятися знову через три роки. Але я хотів її читати зараз, мені це треба зараз, навіть якби я знав, що ніколи не закінчу. Я любив читати книги, що заледве не вбивали мене, книги, які допомогли мені розповісти, ким я був, сином, який читав такі книжки на капость своєму батькові. Я любив сидіти й читати на нашому крихітному бетонному балконі з неповним видом на кільце зі скла і сталі, де мій батько працював, серед мостів і веж нижнього Мангеттена.
4
Також: віженарі арт — художній стиль, в основі якого лежить зображення побаченого в зміненому стані свідомості, релігійного, медитативного споглядання або трансу.