Спочатку ця ідея була простою. Роки юридичної сегрегації та соціальної упередженості розбалансували наявні для американських меншин можливості. Коли в 1960-ті роки почали з'являтися перші стратегії, доба законів Джима Кроу добігала кінця й відбулася інтеграція Університету Алабами. Немає дива в тому, що чорні не були належно представлені в академічних установах, уряді й корпораціях. Теоретично рівноправність в Америці була більшою, ніж раніше, але дійсність говорила про інше.
Ліндон Джонсон уважав, що цей парадокс для країни неприйнятний. Він сказав: «Не можна стерти шрами сторіч, говорячи: „А тепер можете йти куди хочете, робити що хочете, обирати лідерів до душі“. Не можна взяти людину, яку роками уярмлювали в кайданах, звільнити її, вивести на стартову лінію для раси й сказати: „А тепер ви можете вільно конкурувати з усіма іншими“. І ще вірити при цьому, ніби ви вчинили чесно».
Через рік після підписання Закону про громадянські права Джонсон видав указ, що зобов'язував федеральних підрядників вдаватися до «позитивної дискримінації» під час прийому на роботу кваліфікованих представників меншин. 1967 року він включив до цього указу жінок. Цю політику на посту президента продовжив Річард Ніксон. 1969 року Ніксон створив Службу з питань підприємництва представників меншин для підтримки рівних можливостей для бізнесу представників меншин. Міністр праці Джордж Шульц схвалив тоді Філадельфійський план, котрий зобов'язував федеральних підрядників запровадити «вираження цілей у числовому вигляді та розклад їх реалізації» для десегрегації трудових ресурсів. 1970 року Міністерство праці видало наказ про запровадження Філадельфійського плану всіма урядовими підрядниками, а ще за рік до цього наказу додали жінок.
Проте незабаром виникла напруга між принципом рівноправності незалежно від раси (Чотирнадцята поправка заборонила дискримінацію на підставі раси, кольору шкіри або національності) та бажанням подолати історію расової винятковості. Від президентства Роналда Рейґана, який відверто критикував позитивну дискримінацію й хотів її припинити, й до Клінтона, що обіцяв «виправити й не припиняти», тривало смикання між обома засадами.
В емоційних судових справах постраждалі білі громадяни протиставлялися ширшим соціальним потребам. Як можна звільняти білих учителів із багаторічним стажем, щоб просто встановити расовий баланс у шкільному районі? Білі вчителі виграли справу. Чи правильно підвищувати на посаді чорних пожежників із нижчими іспитовими балами порівняно з білими конкурентами? Авжеж ні. Насправді ці питання не мали гарної відповіді, якщо розглядати їх на тлі змагання двох зобов'язувальних засад.
Проте найгостріше расова проблема стояла під час прийому до вищого навчального закладу. Доступ до якісної освіти перебуває в центрі обіцянки Америки забезпечити висхідну мобільність і поступовий розвиток особистості. Декому здавалося, що надання переваг одному студентові перед іншим на підставі раси, етнічного походження або статі суперечить згаданій обіцянці.
Як проректор Стенфордського університету в 1990-х роках, я знала, що ми наберемо менше студентів із меншин, якщо не братимемо до уваги расу. Під час прийому до коледжу ми з ректором Джерардом Кеспером обстоювали позитивну дискримінацію перед групами випускників, факультетськими скептиками та опікунською радою. Я вважала, що такі елітні університет, як Стенфорд, Гарвард та інші заклади такого рівня, є настільки перебірливими й невеликими, що приймальна комісія могла вручну записати успішних студентів із меншин, навіть якщо у них іспитові бали трохи нижчі, ніж у білих конкурентів, не поступаючись при цьому якістю.
Але у великих державних закладах здійснювати позитивну дискримінацію важче. Мічиганський університет створив бальну систему прийому, в якій вступникам із кваліфікованих міноритарних груп нараховувалися додаткові бали. Білий студент подав позов на інститут, і справа дійшла до Верховного суду[29]. У той час я працювала радником президента Буша з питань національної безпеки, і от він викликав мене до Овального кабінету. «Я маю прийняти ухвалу в мічиганській справі», — почав президент. Він спитав мою думку про те, що, звісно, виходило поза мої посадові обов'язки: де мала бути експертна думка адміністрації на підтримку позивача в доленосній справі.
Президент пояснив, що як губернатор Техасу він не підтримував квотування, а схилявся до «дискримінаційного доступу». Техаська програма передбачала, що перші 10 % випускників шкіл одержували гарантоване місце за техаською університетською системою. А от у мічиганській справі позивач наполягав, що бальна система під час прийому на бакалаврат — це та сама система квотування. 1978 року Верховний суд визнав квотування неконституційним у справі «Члени правління Каліфорнійського університету проти Бакка», однак ця ухвала підтримала використання раси як фактора в рішеннях про прийом із урахуванням великої зацікавленості штату в підтримці диверсифікації. Президент мав два варіанти вибору. Перший — просто підтримати позивача в тому, що мічиганська бальна система неконституційна. Друга — вийти за рамки питання й звернутися до суду з проханням скасувати рештки позитивної дискримінації при прийомі до коледжу і виключити використання фактора раси в рішеннях про прийом, тобто скасувати прецедент Бакка.
Мені було трохи дивно висловлюватися з питання внутрішньої політики, але я розуміла, що маю це зробити як перший чорний радник і колишній проректор Стенфорду. Я сказала президентові, що особисто не давала б експертного висновку на користь позивача, однак він і його радники вже вирішили це зробити. Я також радила не підтримувати тих, хто виступав за скасування прецеденту Бакка. «Пане президенте, — сказала я, — робота з цього питання ще не завершена. Колись таки завершиться, але не зараз».
Згодом я довідалася, що тодішній юрисконсульт Білого дому Альберото Ґонзалес, який потім став міністром юстиції, сказав йому те саме. Всупереч бажанням декого в адміністрації президент пристав, як ми й радили, до середнього курсу. Коли «Вашингтон пост» написала, буцім я радила скасувати прецедент Бакка, я попросила президента дозволити мені зробити те, чого я ніколи доти не робила, — оприлюднити зміст нашої приватної бесіди. Він погодився, і я всім розповіла, що підтримувала й підтримую позитивну дискримінацію. Іноді, коли зіштовхуються важливі принципи, доводиться вибирати: я вважаю, що нам ще й досі слід вдаватися до інклюзивності, навіть якщо це суперечить бажанню покінчити з расовим фактором.
Невдовзі ми як країна зможемо зробити інший вибір. У мічиганській справі Сандра Дей О'Коннор вважала, що потреба в преференціях закінчиться через 25 років. Тобто в 2028 році.
У різних штатах висловлюють незгоду з позитивною дискримінацією. Наприклад, 1966 року каліфорнійці проголосували на референдумі за припинення позитивної дискримінації в державних агенціях під час прийому на роботу, в освіті та контрактаціях.
Проте залишається недостатньою представленість меншин в академічній науці, корпоративному середовищі та уряді. Позитивна дискримінація примусила людей зупинитися, подумати й чесно диверсифікувати вигляд традиційних каналів. Сумніваюся, що в Стенфорді, як би не дбали про диверсифікацію, зацікавилися б молодим радянологом із Денверського університету на річній дослідницькій стипендії. Проте університет вирішив спробувати, і я опинилася на факультеті викладачем. Обидві сторони при цьому виграли.
Перебуваючи на посаді держсекретаря, говорила помічникам, що, як на мене, це жахливо, що за цілий день нарад я не побачила нікого, схожого на мене. Президент Сполучених Штатів на посади провідних дипломатів призначив одразу двох афроамериканців — Коліна Пауелла й мене, а от на дипломатичній службі загалом перебувало 6 % чорних; цей відсоток не мінявся з 1980-х років і становив лише половину очікуваної величини з огляду на статистику населення.
29
Власне, суд розглядав два питання: одне — про зарахування на бакалаврат у Мічиганському університеті (що зрештою визнані неконституційними), інше — про вступ до Юридичного інституту цього університету (що неконституційним не визнано).