Звичайно, непросто зрозуміти, яку роль відіграє вибір за тих чи інших обставин недостатньої репрезентації. Я доводила студентам — представникам меншості у затопленому приміщенні, що вони не можуть вирішувати для себе не вчити іноземну мову й сподіватися, що дипломатичний корпус диверсифікується. Я казала чорним студентам, що вони не можуть відмовлятися йти далі в аспірантуру й нарікати, що бракує професорів із меншин.
Ба більше, у той час як інші групи слушно заявляли про потребу допомоги через недостатню представленість, виникали нові суперечності. Представленість американців азіатського походження при прийомі до коледжу була недостатньою через включення інших меншин. І я добре знаю, що кожен прийнятий студент із меншин зазнаватиме цькування через позитивну дискримінацію, хоча в інших університетах думають інакше. Так часто я з цим зустрічалася, що це вже й не дивувало.
Проте один інцидент я забути не можу. В одного колеги в Стенфорді я поцікавилася, як йому працюється викладачем. Він відповів, що попри зайнятість веде ще додаткову групу, аби допомогти студентам із меншин наздогнати однокурсників. Чверть щойно розпочалася, і я безневинно запитала, чи він оцінював їхні знання, щоб знати, чи потрібні їм додаткові заняття. Йому таке й на думку не спало. Хотіла було спитати його: «А може, й білим студентам треба допомогти? Ти про це подумав?» Але не спитала. Він хотів якнайкраще, а піддався найгіршій упередженості. В іншому контексті президент Джордж В. Бути якось назвав це «зацикленістю за низьких сподівань».
Чимало зусиль було докладено, щоб подолати ці напруження й суперечності, які випливають із таких недосконалостей, як рабство та марновірство, що з'явилися при народженні нації. І те, що ми досі боремося з цими проблемами, існуючи понад двісті років як держава, — ще одне нагадування про складність шляху до демократії.
Оскільки народи в усьому світі борються за побудову власної демократії, надзвичайної ваги набувають зусилля, спрямовані на захист прав етнічних, релігійних та інших меншин. Американський досвід свідчить, що ця боротьба триватиме ще довго після стабілізації самої демократії. Проте це сприяє «духові конституціоналізму» й вірі в кінцеву справедливість національних інститутів, а також підтверджує, що їх треба плекати.
Сьогодні Сполучені Штати — стабільна демократія, але не тому, що інституційний задум Засновників раз і назавжди відповів на всі питання про рівновагу прав та інтересів громадян і їхнього штату. Вони покладалися на необхідні компроміси для створення структури з засад і законів, які скеровували б майбутні покоління при розв'язанні нових викликів. Урок для молодих демократій полягає в тому, що не всьому можна дати лад із самого початку. Але якщо інституції на місці й громадяни ними користуються, то принаймні з'являється спосіб каналізувати пристрасті вільних людей і вирішити складні проблеми урядування з їхньою появою в майбутньому.
Розділ 2
Росія і значення історії
Відвідини Санкт-Петербурга були несподіваними і навіть трохи дражливими. Реформіст Анатолій Собчак, мер міста, запросив групу професорів зі Стенфорду допомогти йому продумати створення нового великого російського університету. Ішов 192-й, і я вже рік як залишила свою роботу у Вашингтоні, де працювала спеціальним радником президента у радянських справах. Радянський Союз щойно розвалився, і я чекала на свій перший візит до Російської Федерації. Прибувши туди, я на власні очі побачила, як росіяни прагнули визначитися в радикально інших умовах.
Різні предмети на видноті в кабінеті Собчака свідчили про спокусу увібгати нове в рамки минулого. Стіни оздоблювали мала Російської імперії та портрет Петра Великого. На письмовому столі — царський символ — двоголовий орел. За одним із пояснень, орел дивився в різні боки, аби нагадати підлеглим, що цар водночас і людина, і божество.
Собчак пояснив, що задуманий ним «Європейський університет» поверне Росію на властиве їй місце інтелектуального лідера континенту, роль, яку знищила «радянська інтерлюдія», як він назвав попередні 75 років. І навздогін Собчак згадав ухвалу про зміну назви великого міста Ленінграда на попередню — Санкт-Петербург. Ухвала виявилася суперечливою. Ветерани Другої світової війни не погоджувалися, зауважив він, але обіцяв знайти спосіб ушанувати їхню жертовність під час облоги Ленінграда, коли загинув один мільйон росіян. Мер сказав, що зміна означає поступ і що час іти вперед. А я не могла не думати, що такий поступ відбувався із озиранням назад. Російська націоналістична реставрація зрушила з місця.
Увечері Собчак влаштував прийом в одній із великих зал Зимового палацу. Приміщення заповнили російські інтелектуали в чорному вбранні, що було модним наприкінці XIX ст. У декого з них і прізвища були з минулого. Я познайомилася з кількома Чеховими, Толстими і навіть одним Пушкіним. Так реальні й уявні нащадки великих російських літераторів минулого заявляли свої претензії на майбутнє країни.
Я відійшла від натовпу й вирішила походити й помилуватися винятковою красою і мистецькою досконалістю найбільшого російського архітектурного шедевру. Колишній осідок царів, палац — частина будівельного ансамблю на Неві. В пастельних блакитно-зелених приміщеннях із малахітовими колонами висіли золоті люстри. Я запримітила в кутку приземкуватого чоловіка із крижаним поглядом блакитних очей. Йому було ніяково, на ньому був стрій радянського крою. Не знаю, що потягло мене познайомитися з ним; може, мені стало прикро за нього, бо він почувався недорікою. Я підійшла й простягла руку. Говорили ми із заступником мера Санкт-Петербурга мало, принаймні я небагато запам'ятала з того, що він казав.
Приблизно через 10 років, у червні 2001-го, президент Джордж В. Буш і я чекали на прибуття російського президента на їхній перший саміт у Словенії. До нас рвучко підійшов той самий блідий чоловік із прийому в Зимовому палаці. Президент Путін простягнув руку, й ми обмінялися привітаннями. Я не сказала, що ми вже були знайомі раніше. Він теж.
Владімір Путін уособлює боротьбу Росії за власне опертя. Як кадебіст у Східній Німеччині він став свідком реформ Горбачова й розвалу Радянського Союзу. Як молодий єльцинський прем'єр він брав участь у хаотичному народженні та невдачі російських квазідемократичних інститутів. Зрештою, на хвилі страху й розпачу населення він розвернув країну до авторитарного минулого.
Вінстон Черчилль якось назвав Росію «заморокою, оповитою таємницею всередині загадки». Дивлячись на подорож до Росії, спокусливо повернутися до аргументів про унікальність цієї країни. Я чула, як багато роздратованих людей — експертів, урядовців та коментаторів — замість пояснення розводили руками, мовляв, «це Росія».
Спокусливо також посилатися на брутальну й неспокійну історію Росії. Сама країна утворилася наприкінці XV ст. із князівств, які систематично зліплювали докупи в російську державу. Правляча династія постала в Москві, після того як чотири царі з Рюриковичів перемогли, а частково й підкупили родини землевласників (їх називали боярами), аби вони присягли на вірність центральній державі та утворили стрижень майбутньої Російської імперії. До послуху всіх примушували за допомогою сили та страху. Час від часу відрубані голови неслухів виставлялися на палях уздовж мурів кремлівської фортеці, яку Іван Великий перетворив на головну управу нової держави.
Влада, яку цар не здобував брутальною силою, він одержував через васальну відданість православній церкві. Як очільнику церкви, правителю Росії, вважалося, були притаманні людські й божественні риси. Цар захищав і збагачував церкву, а церковні ієрархи відповідали йому прихильністю. Для святкування військової перемоги Іван Грозний наказав спорудити кафедральну церкву біля Кремля, яка була настільки прекрасною, що й досі є символом Росії. Він також потурбувався, щоб шедевр — катедру Св. Василів — ніхто не скопіював: кажуть, ніби архітекторові викололи очі, аби він більше не проектував.
Потім 1584 року Іван Грозний помер, не залишивши дієздатного спадкоємця. Син Федір став царем, але на чолі влади опинився російський боярин Борис Годунов, а коли 1598 року Федір помер, із ним відійшла в минуле й династія Рюриковичів. Претенденти на трон з'являлися з лячною частотою, аби в ліжку (дослівно) їх убили нові претенденти. Чужоземні правителі й собі щось прагнули урвати від уразливої російської держави та посилали кандидатів (інколи власних дітей) заявити фальшиві претензії на російський трон. Коли Борис Годунов помер (його довели до божевілля з'яви тих, кого він убив), Росія поринула в тривалу громадянську війну. Цей період називається Смутним часом.