Траплялися й інші ознаки утвердження рудиментарних форм капіталізму. В минулому всі радянські продмаги виглядали однаково: брудні, погано освітлені, з малим вибором продуктів на полицях. Але коли за Перебудови менеджери змогли орендувати магазин і залишати собі частину виторгу (прибутком це не називалося), вони почали працювати, щоб привабити покупців. З'явилися вітрини, які конкурували між собою.
Реформи почали супроводжуватися гласністю — серією політичних змін, які мали зменшити опір удосконаленню економіки. Здавалося, Горбачов вірив, що зможе усунути ключові засади політичної системи — пропаганду й страх. Багатьом людям, зокрема й мені, казав, що хоче зробити Радянський Союз «нормальною країною».
Як і економічні реформи, гласність (тобто транспарентність) починалася скромно. Комуністична партія очолила процес, заохочуючи перегляд відбіленої історії країни. Наприклад, довгий час точилися дебати про те, скільки людей загинуло під час чисток 1930-х років за Йосипа Сталіна. Вчені піддали різкій критиці британо-американського історика Роберта Конквеста, який 1968 року заявив, що вбито 20 млн душ. Ще й у середині 1980-х деякі вчені оцінювали кількість жертв на «багато тисяч»[32]. Але коли було оприлюднено офіційну версію, ми побачили, що жахлива оцінка Конквеста точна. Приблизно кожний третій член партії (і багато безпартійних) був названий зрадником і знищений за сталінізму. Багатьох страчували відразу, а інших засилали до сибірських та інших концтаборів, де вони помирали через страшні умови праці, і мало хто вижив, аби за гласності про все розповісти. За гласності шанобливо вітали повернення на Вітчизну таких великих письменників-дисидентів, як Александр Солженіцин, котрий створив хроніку брутальності сталінізму (і за його межами).
Однак радниці хотіли контролювати наратив і обережно вибирати, що критикувати й відкинути, а що зберегти. Проте ця стратегія виявилася нежиттєздатною: критика почала виходити за історичні рамки й досягати тогочасного керівництва.
Під час місячного перебування в Москві 1988 року я гуляла Старим Арбатом неподалік від резиденції американського посла. На бруківці люди завжди продавали якісь вироби. Я вибрала собі матрьошку (такі маленькі ляльки, всередині яких містилися ляльки дедалі меншого розміру). Ця матрьошка була подобою Горбачова, всередині якої містилися його попередники, аж до маленького Леніна. Дивно, подумала я, жодної поваги.
Ішла я далі — до того місця, де вистава вуличного театру привабила цілий натовп. Спочатку я не все розуміла розмовною російською, а тоді збагнула, що комік насміхається із Горбачова, його антиалкогольної кампанії та взагалі некомпетентності Кремля.
Усе-таки в Росії майже завжди (єдиний виняток — Сталін) дозволялася невеличка сатира на уряд. За царату такі письменники, як Микола Гоголь, висміювали дурних бюрократів, наприклад, у п'єсі «Ревізор»[33].
Але тут ішлося про інше. Всередині коїлося щось фундаментальніше. Радянські люди втрачали страх перед правителями. Горбачов уважав, що позбавлене страху й брехні про історію населення згуртується для добра країни й обере нове та яскраве майбуття.
Натомість політичний ландшафт і далі змінювався. Те, що багато хто сприймав як послаблення обмежень усередині існуючої системи, незабаром перетворилося на наступ на саму систему. Інтелектуальні дебати (і навіть телекоментарі) почали звертатися до заборонених тем, наприклад, чи може й чи повинна залишатися партійна монополія на владу.
Сам Горбачов мав цікаве уявлення, яке я мала нагоду обговорювати з ним під час його візиту до США 1990 року. Він гадав, буцімто СРСР не готовий до багатопартійної системи. І не дивно. Проте потім він зауважив, що в Компартії Радянського Союзу зростає фракційність і що це буде основою нових партій. Він добре знав політичну історію інших країн і нагадав мені, що деякі найвидатніші лідери Америки (як-от Джордж Вашингтон) ніколи до партій не належали. В Японії панувала одна партія (АДП), але фракції через вибори давали можливість змінювати політичне керівництво, зауважив він.
Ба більше, Горбачов сказав, що бачить день, коли політична система Радянського Союзу стане крайньо лівою в європейському спектрі партій — комуністична, соціал-демократична, консервативна. Таким, казав він, мав бути результат Російської революції. Проблема в тому, що Йосип Сталін викрав політичну систему і відокремився від Європи. На мою думку, в нього був цікавий, хоч і не позбавлений вад, погляд на радянську історію. Але це свідчило, що віра Горбачова в реформований Радянський Союз була реальною.
Уже в 1987-му, через два роки після обрання на посаду секретаря партії, він запропонував плани демократизації місцевої влади й КПРС. Уперше того року на деяких виборчих округах мали з'явитися кілька кандидатів. І хоча лише близько 4 % депутатів пройшли на змагальних виборах, деякі досить відомі особи вибори програли. Така обережно підготовлена зміна почала заохочувати й інших просувати пакет реформ. У травні наступного року група продемократичних активістів створила Демократичний союз. Вони «проголосили свою організацію політичною партією, першою опозиційною до КПРС партією за сімдесят років»[34].
Темп змін прискорювався впродовж 1988 року, а горбачовські реформи зробили мішенню роль партії як партії правлячої. У Радянському Союзі завжди існували паралельні структури: партія та уряд. Наприклад, «Правда» була партійною газетою, а «Ізвєстія» — газетою уряду. Водночас усі високопосадовці в уряді були членами партії, і ніхто не сумнівався в тому, що реальна влада належала Політбюро КПРС і його Генеральному секретареві.
Горбачов запропонував для СРСР президентську систему, змінивши інституційну базу керівництва країною. Відтепер влада мала бути в руках президента, а не Генерального секретаря. Була змінена й конституція 1977 року: створено двопалатну законодавчу владу зі з'їздом народних депутатів як нижньою палатою і Верховною Радою як верхньою палатою. То була перша спроба створити незалежну від партії законодавчу гілку влади. (Саме слово «рада» в назві організації вказувало на те, що вона не є частиною Комуністичної партії.)
Нові правила також визначали «більш вільний та справедливий процес проведення виборів». Як зауважили дослідники, «вони були лишень частково вільні й конкурентні»[35]. Але вже на виборах наступного року десятки незалежних кандидатів і реформаторів перемогли партійних традиціоналістів. І вже 1989 року Верховна Рада заборонила цензуру преси.
Горбачов поважно поставився до підпорядкування партії уряду, хоча сам і пройшов на новоутворений пост радянського президента без виборів і втратив шанс запровадити мандат від народу на цей пост і для себе. Проте він позитивно оцінив атрибути самої посади. Під час планування саміту США — СРСР на літо 1990 року нам сказали, що звертатися до нього треба не як до «Генерального секретаря КПРС», а як до «Президента Горбачова». На доказ цього він прилетів до Вашингтона в 1990 році літаком «Аерофлоту», на якому був гордо зображений стяг Радянського Союзу з літерами «СССР» (російська абревіатура для «СРСР»).
І діяти він хотів як президент. Стоячи в офісі Джорджа Г. В. Буша в Кемп-Девіді, Горбачов зацікавився календарем, який президент витяг із кишені. «Це скорочена версія мого розкладу», — пояснив президент. Звичайно, Горбачов поцікавився, хто укладав розклад. Президент Буш відповів: «Мій планувальник, який співпрацює з главою адміністрації». «А в мене такого немає», — сказав Горбачов, не уточнюючи, кого саме — планувальника чи глави адміністрації. А ми в адміністрації Білого дому завжди дивувалися, чому призначення телефонної розмови з Горбачовим завжди було жахіттям. Ніхто ніколи не знав, де він і що робить. Він не використовував апарат Комуністичної партії, бо не довіряв йому, а президентського апарату ще не мав.
Президент Буш послужливо запитав, чи не надіслати йому людей, аби вони показали радянському президенту, як організувати керівництво на цій посаді. Горбачов радо пристав на пропозицію. І восени 1990 року глава адміністрації Джон Сунуну очолив делегацію американських службовців до Москви, аби допомогти Горбачову налаштувати виконання президентських обов'язків.
32
John Arch Getty,
33
Уперше п'єсу дав зли перед царем Миколою І у 1836 році; події цієї сатиричної комедії на п'ять дій відбуваються в провінційному містечку під Санкт-Петербургом. Колезького реєстратора на ім'я Іван Хлестаков міські чиновники помилково приймають за ревізора, якого очікують із такою тривогою. Хлестаков цю помилку помічає й бере хабарі від чиновників в обмін на обіцянку не доповідати про корупцію в місті. Попри різку сатиру на російську державну службу цар Микола І п'єсу сприйняв добре і наполягав на тому, аби її поставили в Імператорському театрі. В наш час історію спопуляризував Денні Кей у головній ролі в однойменному фільмі.
34
Michael McFaul,