Ці зміни не повинні були руйнувати владні позиції КПРС. Горбачов мав намір демократизувати й модернізувати Комуністичну партію, збільшивши її легітимність для радянських людей. Він, здавалося, вірив, що вона може здобути довіру людей без потреби вдаватися до примусу чи репресій, щоб забезпечити їхню лояльність. Проте, створюючи й дозволяючи нові інституційні схеми, він вивільняв простір для інших сил, контролювати які не міг. І відразу стало зрозуміло, що ці чудові зміни надто малі й відбуваються надто пізно. Тиск і з лівого боку (російські політики називали їх консерваторами), і з правого (ліберали) залишив мало простору для серединної позиції Горбачова.
На лівому фланзі такі владні особи, як член Політбюро Єгор Ліґачов, боялися (як виявилося, слушно), що КПРС вчиняє самогубство. За такі погляди Ліґачова усунули з поста відповідального за ідеологію й призначили відповідальним за сільське господарство. Значення цього зрозуміли всі, бо такий новий портфель означав політичне вигнання. Однак відверта критика в радянській пресі та поява в партії реакційних фракцій ставали більш наполегливими й поширеними. Проте Горбачов не зупинявся і оголосив на 28-му З'їзді КПРС у липні 1990 року, що Політбюро партії більше не керуватиме країною. Раніше того ж року провів нову редакцію статті 6 радянської конституції, що тепер виключала монополію КПРС на владу й дозволяла багатопартійність.
Ці ухвали злякали консерваторів, але для лібералів на чолі з Борисом Єльциним вони виявилися недостатньо радикальними. За три роки до того його вивели зі складу Політбюро, а в липні 1990 року несподівано виключили з партії.
Відтоді він очолив продемократичні сили, через що в політичному ландшафті стався фатальний розлам. Єльцин почав виступати за послаблення зв'язків між республіками Радянського Союзу, наполягаючи не на унітарній, а на конфедеративній державності. За іронією долі, Єльцин скористався положенням радянської конституції, яке визнавало право республік на вихід із Союзу. Нікому ніколи не спадало на думку, що це важливо, але інколи виявляється, що писаний закон може по-іншому прочитуватися у змінених обставинах.
Горбачов намагався випередити Єльцина, пропонуючи дедалі новіші зміни, які надавали більше прав республікам. Але і в цьому він спізнився: Єльцин створив паралельні структури в Російській республіці, які насправді вбивали Радянський Союз. Бо що таке Радянський Союз без такого стрижня, як Росія?
Відчайдушно чіпляючись за єдину радянську державу, у березні 1991 року Горбачов підтримав референдум із питання союзної єдності. І хоча більшість проголосувала за збереження Радянського Союзу, шість республік бойкотували референдум (Вірменія, Грузія, Молдавія, Литва, Латвія та Естонія). А ще важливіше те, що російські виборці підтримали повноваження російського президента. Коли в червні 1991 року Єльцина було обрано президентом Росії, він уже мав інституційну базу, щоб вимагати незалежності для республік. Невдовзі від радянської влади не залишилося нічого.
Підняття залізної завіси
У великій країні внутрішні реформи не відбуваються ізольовано. Змінювати доводиться й зовнішню політику. Тому зміни в Радянському Союзі набули драматичного характеру.
Наснажена палкою ідеологією та риторикою класового протистояння й епічної боротьби між комунізмом та капіталізмом радянська держава утворилася 1922 року з решток Російської імперії. Віра в те, що разом вони не можуть співіснувати, найкраще відбилася в погрозі Микити Хрущова «поховати» Захід та в його необачному графіку, за яким через кілька десятиріч мав тріумфувати соціалізм[36].
Пристрасті й віра в тріумф соціалізму з роками зменшувалися, поступившись мирному співіснуванню й розрядці з Заходом, але залишилося поняття двох конкуруючих систем, яке стало відмітною характеристикою міжнародної системи за часів Холодної війни. В усьому — від перегонів у космосі до олімпійського хокею — перемога Радянського Союзу сприймалася як перемога соціалізму. Пригадую, в дитинстві як шок і переляк сприймався запуск Радянським Союзом 1961 року першої людини в космос. З іншого боку, американці раділи, коли шаховий вундеркінд із США Боббі Фішер переміг Бориса Спаського і став світовим гросмейстером[37], а Вен Клайберн виявився першим не-росіянином, який 1958 року переміг на Міжнародному конкурсі піаністів імені Чайковського[38]. Маленьким дівчам я вчилася грати на фортепіано й хотіла стати Веном Клайберном. 1980 року поразка Великої червоної машини (як на Заході називали радянську хокейну команду) від гурту юних американських аматорів на Олімпійських іграх у Лейк-Плесід трактувалася як болюча втрата для комунізму й перемога капіталізму й демократії. У стосунках Сходу й Заходу це була гра з нульовою сумою.
Горбачов відкинув такий погляд. Він тяжів до життєздатної зовнішньої політики, яка б не потребувала надзавдань, як-от виснажлива війна в Афганістані, та перевантаження оборонного бюджету, що забирав понад 25 % ВВП; він також скасував таку наріжну організаційну засаду, як «класова боротьба»[39]. У вузькому колі однодумців у радянському істеблішменті на чолі з такими інтелектуалами, як Олександр Яковлєв, майбутній радник Горбачова, сформулювали аргумент, що сучасний світ потребував кооперації, а не конфліктів. Міжнародним еквівалентом «нормальної» внутрішньої політики нового Радянського Союзу став «Спільний європейський дім». У цьому контексті думка Горбачова, що Радянський Союз просто посяде своє місце в континуумі європейських політичних сил, була цілком прийнятною.
Спочатку в Білому домі ми поставилися до цього скептично, але потім з'ясувалося, що слова з ділом у Горбачова не розходилися. Радянський Союз закінчив війну в Афганістані й повернув військо додому. Тепер Східна Європа була вільна йти власним шляхом, а чисельність радянської армії різко скоротилася.
У галузі економіки Горбачов хотів долучитися до міжнародної капіталістичної системи. Радянські економісти регулярно відвідували Вашингтон, Лондон і Париж, де вивчали, як працюють тамтешні економіки. У процесі їхньої роботи ставало зрозумілим: можна забути, що централізоване планування й комунізм віталися як життєздатна й бажана альтернатива капіталізму в Азії, Латинській Америці, Африці й, звичайно, Східній Європі. Поразка на цьому шляху стала очевидною, і радянці були ладні визнати це, хоча їхнє розуміння капіталізму здавалося в кращому разі недостатнім.
Під час одного засідання з росіянами мій колега Майк Боскін, глава Ради економічних консультантів президента Джорджа Г. В. Буша, прочитав їм невеличку лекцію про ринки. Наприкінці його виступу радянський міністр фінансів підняв руку. «Дякую, докторе Боскін, — почав він. — Проте є одна річ, якої я не розумію. Хто ж визначає ціни?»
У радянських реформаторів було сильне бажання долучитися до гурту, хоча з часом воно й поменшало. В одному сумному епізоді Горбачов надіслав листа учасникам зустрічі G-7, що 1990 року проходила в Парижі. Власне, він звертався з проханням запросити його. Того року перелякані лідери не запросили Горбачова, проте, побоюючись, що його реформи почали втрачати ґрунт під ногами, вони таки його запросили на зустріч G-7 у липні 1991 року, за місяць до спроби державного перевороту проти нього й за п'ять місяців до остаточного розвалу Радянського Союзу. Так Велика сімка перетворилася на Велику вісімку.
Горбачову вдалося забезпечити Радянському Союзу місце в його «спільному європейському домі». Але й ціна була відповідною. Один роздратований східнонімецький інтелектуал сказав: «Якщо немає класового конфлікту, то нащо тоді дві Німеччини?» Незабаром і на це відповідь знайшлася, і Німеччина остаточно об'єдналася на західних умовах.
Під час візиту до Москви в лютому 1990 року, коли зменшувався радянський вплив у Німеччині, я зустрілася з радником Горбачова у справах США. О пів на п'яту надворі було вже темно і падав сніг, коли я чекала в кремлівській приймальні. Нарешті з'явився Вадим Заґладін. Він спізнився на годину. «Перепрошую, — сказав він. — Але щодня ми приходимо на роботу, аби довідатись, яке ще лихо нас спіткало».
37
Гросмейстером Фішер став набагато раніше після югославських матчів; вигравши у Спаського, він став чемпіоном світу.
38
Справжня назва конкурсу: Міжнародний конкурс імені Π. І. Чайковського. На першому конкурсі змагалися піаністи й скрипалі.
39
Steven Rosefielde,