Я виклала йому по пунктах, наскільки усім буде вигідне об'єднання Німеччини. Від завершення Холодної війни не програє ніхто. «Стоп! — сказав Заґладін. — Було ж дві Німеччини — одна ваша і одна наша. А тепер буде одна, і та ваша. Це, професоре Райс, стратегічна поразка». Я нічого не могла сказати, бо він мав рацію.
Горбачов наполягав на офіційній денонсації Радянським Союзом «Чотиристоронньої угоди щодо Берліна» і поверненні Німеччини до повного й цілковитого суверенітету не в Кремлі, а в московському готелі[40]. Цим завершилися 45 років радянського домінування — у холі готелю. Варшавський договір — радянський військовий альянс — розпустили кількома місяцями раніше, а НАТО — ні. Горбачов зайшов надто далеко, і коли радянська влада в Європі зруйнувалася, Холодна війна завершилася й Москва зазнала принизливої «стратегічної поразки».
Після цього прибічники жорсткої лінії згуртувалися й учинили в серпні 1991 року заколот проти Горбачова. Проте було надто пізно. Армія розділилася: одна частина підтримувала Єльцина і реформаторів, а інша дотримувалася поглядів консервативніших за горбачовські. Розділився КДБ, й ніхто не міг уже розраховувати на лояльність. Борис Єльцин і російські інститути стали альтернативою Горбачову й Радянському Союзу — це був виклик радикалів. Горбачов нібито спитав міністра оборони, чи підтримає його армія, якщо він чинитиме опір вимогам Єльцина. Міністр оборони відповів, що не переконаний у цьому.
Своїм коротким указом Єльцин створив Співдружність Незалежних Держав навзамін Радянському Союзу. Горбачов не чинив опору. 25 грудня 1991 року серп і молот, стяг супердержави з 30 000 одиниць ядерної зброї й армією з 4 млн військовослужбовців, востаннє спустили над Кремлем. Понад 70 років комунізму завершилися тихо й мирно — мало хто тужив за ними. А от смерть Радянського Союзу поклала свій карб на новоявлену російську державу й позначилася на критичних і хаотичних спробах перших років перейти до демократи. Можливо також, що вона припечатала її поразку.
Друге відкриття: народилася нова російська держава
Політичний вибір робиться не на голому місці: важливо, що було раніше. Зусилля Горбачова, скеровані на те, щоб зробити Радянський Союз «нормальною» державою, впровадили важливі демократичні реформи — власне, вперше в історії країни. Інший такий епізод був трагічно коротким. Завдяки Олександрові Керенському з'явився незалежний парламент, вільніша преса й верховенство закону, коли він прийшов до влади після зречення царя в березні 1917 року. Перемога більшовиків через вісім місяців поклала край тому експериментові. І через особливий виклад історії за радянських часів мало росіян знали про це.
Тож реформи Горбачова торували свій шлях: створення квазі-незалежного парламенту, інститут президентства відлучено від структури Комуністичної партії, з'явилися перші інститути громадянського суспільства, які обстоювали неполітичні справи[41]. На жаль, ці безпері інститути незабаром поглине хаос, що панував у країні.
У шалені дні відразу після кінця Радянського Союзу на Заході панували нестримна радість та оптимізм через сподівання, що капіталізм і демократія утвердяться в Росії та Прибалтиці. Оглядачі натомість дивилися тверезіше на новонезалежні Україну, Білорусь, Центральну Азію і Кавказ. Більшість їхніх нових лідерів дуже мало зробили для заохочення надії, одразу поринувши в корупцію, ворохобню або просто передаючи владу авторитарним комуністам, що тепер називалися націонал-демократами.
Проте Росія здавалася іншою. В країні спостерігався високий рівень економічного розвитку, відносна етнічна гомогенність і майже стовідсоткова письменність.
Звичайно, тривожила російська тоталітарна історія. Проте за сім років Горбачов послабив обмеження без масового насильства й мирно передав кермо Борису Єльцину. Своєю чергою Єльцин став популярним лідером, легітимність якого ще збільшилася, коли він мужньо боронив людей і державу перед російським Білим домом улітку 1991 року. Образ Єльцина, який поглядав на заколотників, стоячи на танку й повертаючи проти них армію, надихав країну. Росіяни мали підстави вірити, що вони нарешті позбулися сторіч революцій, визиску й політичної метушні. Наразі, коли розвалився Радянський Союз, Росія могла стати нормальною країною.
І Захід відчайдушно хотів допомогти. Це правда, що Росії не запропонували План Маршалла, який підтримав Європу в період реконструкції після Другої світової війни. Проте обставини були іншими. Адже Росія мала власні ресурси — незліченні нафтові багатства, добре освічене населення та високий рівень індустріалізації. Проблема полягала в тому, щоб вивільнити сили, які стримував радянський комунізм. Сировини для успішної демократизації було достатньо.
Це значною мірою пояснює, чому США і Європа обрали саме такий шлях допомоги Росії в її демократизації. До Москви прибула величезна кількість урядових і приватних експертів, щоб допомогти запровадити капіталізм і порадити, як розвивати демократію. Дехто вже тоді казав, що зарано сподіватися на великі зміни, але перемогли прибічники радикальної хірургії.
Треба було трансформувати радянську економіку. Це зрозуміло. Але з нинішнього ракурсу ми бачимо, що ні радники росіян, ні самі росіяни не мали жоднісінького уявлення, як докорінно перебудувати абсолютно неефективну економіку. Попередні успіхи в трансформуванні польської економіки давали оманливе відчуття впевненості в доброму результаті. Проте Польща, як ми покажемо, була цілком іншою: багато важили нові інститути демократії та капіталізму.
У Росії швидкість змін дуже випереджала створення правил гри та інститутів для стримування нових сил. Реальні події швидко увібрали те, що лишилося від реформ Горбачова, і набагато випередили те, що міг запропонувати уряд Єльцина.
Ми бачили, що Батьки-засновники Америки переймалися тим, аби не створити державу надто сильною, бо це загрожуватиме демократичним цінностям. Водночас вони розуміли, що держава має бути досить сильною, щоб виконувати певні функції: захист від зовнішніх ворогів, запровадження національної валюти, підтримання громадського порядку, чесне оподаткування громадян, упевненість у тому, що штати виконуватимуть федеральні закони. А місце демократії було між хаосом та авторитарністю.
Росія не знайшла оптимального балансу. Цей період натомість характеризувався несамовитими схемами швидкої приватизації економіки, масовим збагаченням нових еліт, тоді як для населення реальний дохід обвалився, а рівень бідності стрімко зріс. Значно посилилась організована злочинність, яка забезпечувала захист компаніям і окремим особам (за оплату), який не могла забезпечити держава. Регіональна й місцева влада просто ігнорували політику центрального уряду. Для російського громадянина будні перетворилися на приниження, безправ'я та хаос.
В основі розпачу був економічний колапс у країні. «Шокова терапія» — таким терміном називали пришвидшене реформування економіки — не дала ради землетрусу, який переживала Росія. В 1988 році зайнятість 96 % російських трудових ресурсів забезпечувалася державою, і дохід майже всього населення надходив або з цього джерела, або з державних трансфертів (пенсії, виплати на дітей тощо)[42]. Станом на 1994 рік недержавний сектор забезпечував понад половину (55,3 %) всієї зайнятості, а 70 % державних активів були приватизовані[43]. За той самий період кількість бідних зросла з 2 % до 50 % населення[44]. Це означало, що дохід і потрібна для заробітку кваліфікація 74 млн громадян різко впали, а ці люди приєдналися до бідноти. У 1991—1998 роках ВВП Росії впав на 30 %, знищуючи заощадження багатьох росіян і прискорюючи втечу капіталу з країни в 1992—1999 роках до 150 млрд доларів[45].
40
«Чотиристороння угода щодо Берліна» про статус Східної та Західної Німеччини та розділений на сектори Берлін була укладена після Другої світової війни між США, Великою Британією, Францією та Радянським Союзом.
41
Майкл Макфол, користуючись мовою Французької революції, говорив доречно про три російські «республіки» в цей період, що перша з них включала горбачовські реформи, аналітично поєднуючи зміни в реформах останніх років Радянського Союзу з першими роками російської незалежності. Насправді ж цей зв'язок було розірвано, розітнуто хаотичністю подій, що супроводжувала народження нової Росії.
42
Branko Milanovic, «Income, Inequality, and Poverty during the Transition from Planned to Market Economy» (World Bank, February 1998), 12.
45
Matthew Johnston, «The Russian Economy Since the Collapse of the Soviet Union», Investopedia, January 21, 2016, http://www.investopedia.com/articles/invest-ing/012116/russian-economy-collapse-soviet-union.asp.