Це приголомшливі цифри, але й вони не відбивають того удару, якого було завдано повсякденному життю простих громадян. Під час відвідин Москви у 1993 році я знову пройшлася Старим Арбатом. Але якщо 1988 року атмосфера тут була сповнена енергією і збудженням Перебудови, то тепер усе виглядало сумно. Старші пані намагалися продати побиті філіжанки й кераміку за будь-яку ціну, чоловіки жебрали в перехожих на хліб, а доперва демобілізовані солдати — виведені зі Східної Європи без надання житла — за кілька доларів віддавали армійську шинель.
Хто винний?
1992 року Верховна Рада ухвалила першу російську програму приватизації, а Єльцин підписав відповідний указ. Це дозволило менеджерам і працівникам підприємств придбати акції приватизованих компаній за допомогою ваучерів. Інші громадяни могли також купувати акції через банки.
Власне, Росія зіткнулася з надзвичайно важким завданням приватизувати 225 000 підприємств, і то швидко. Двоє іменитих економістів — Єгор Ґайдар та Анатолій Чубайс — за допомогою іноземних радників розробили план ваучеризації. Він спирався на успішний, хоч і менший за обсягом, досвід Чеської Республіки.
Умови були напрочуд сприятливими для інсайдерів, які могли придбати до 51 % акцій компанії за гроші самого підприємства, а не свої власні. Цю програму запровадило 80 % фірм, що призвело до приватизації приблизно половини компаній включно з 300 найбільшими в країні. Ефект не забарився. Коли ви відвідували ці підприємства, як це зробила я кілька разів, вам тепер видавали візитівку. На ній «директор заводу» було закреслено, бо тепер власник візитівки був «генеральним директором».
В окремому секторі приватизації намагалися конвертувати російські оборонні підприємства в цивільні. Радянські військові розпоряджалися найкращими ресурсами й технологіями, наймали найкращих робітників та вчених, продукували єдині конкурентоздатні вироби для світового ринку — військове спорядження. Чому б не використати цю передову промисловість для перебудови всієї економіки?
Разом зі своїми стенфордськими колегами, екс-міністром оборони Вільямом Перрі та Девідом Головеєм, одним із провідних західних експертів із радянської військової галузі, я відвідала два таких конверсійних проекти 1992 року. Того дня перший генеральний директор пояснював, що його завод спеціалізувався на справді важких матеріалах. Він підкреслював — справді важких. Незабаром ми зрозуміли, що він хотів сказати. Заводчани виготовляли матеріали, що використовувалися для зміцнення радянських пускових шахт для ракет із ядерним зарядом. У другій половині дня ми відвідали інший завод, де генеральний директор гордо демонстрував дитячі візочки й величезний кухонний комбайн, — усе це виготовлялося з титану, який використовували для виробництва військового спорядження. Достеменний сюрреалізм.
Але ще дужче змінила ландшафт друга приватизаційна програма. Її запровадили не через юридичну процедуру, а указом президента. Станом на 1995 рік на приватизацію чекало ще чимало державних підприємств. Ба більше, через втечу капіталу й швидке знецінення грошей у російського уряду закінчувалися кошти. Москві треба було якось фінансувати бюджет. Низка осіб, які збагатилися на перших приватизаціях банків, позичила уряду гроші з умовою, що в разі неповернення боргу вони одержать свою частку в різних компаніях. Непогана оборудка. Через корупцію й непрозорі торги ці люди отримали частину найкращих активів у країні. Завдяки таким полюбовним оборудкам Борис Березовський та Роман Абрамович одержали нафтовий гігант «Сібнєфть», Владімір Потанін купив «Норільск Нікель» за 700 млн доларів, хоча річний прибуток фірми становив 400 млн доларів, а його самого було призначено заступником прем'єра, Міхаїл Ходорковський придбав контрольний пакет величезної нафтової компанії «Юкос» за 309 млн доларів. Через кілька років його особисті статки вже оцінювалися в 15 млрд доларів.
Так з'явилися олігархи зі своїм почтом. Схоже, саме так держава отримала необхідні позики, новий менеджмент реорганізував багато цих компаній, а нові власники вивели їх на прибутковість. Цей розпродаж активів за зниженими цінами ще й досі пам'ятають і пересічні громадяни, і правителі Росії, які цю обставину використовують, щоб тиснути, залякувати та вимагати лояльності від найбільших багатіїв.
Подейкують, ніби Владімір Путін (також маєтний чоловік) казав олігархам, що в нього є для них ділова пропозиція. Він не чіпатиме їхні неправедні заробітки, а вони не лізтимуть у політику. Більшість на цей сценарій погодилася, а коли Міхаїл Ходорковський уперся, Кремль дав урок, зруйнувавши його компанію, а самого його ув'язнивши на десять років. Поширена заздрість до олігархів стала найпотужнішою зброєю Путіна проти тих, хто достатньо маєтний і впливовий, аби кинути йому виклик. Тобто виявилося зовсім неважко знайти відповідь на питання «Хто винен?».
Приголомшена російська держава
Зрозуміло, що різкий поворот до капіталізму значно випередив запровадження верховенства права та інститутів, які могли б регулювати ексцеси. Російська держава не спромоглася приборкати економічні наслідки розпочатого процесу. Незабаром вона не змогла захистити й власне населення. Організована злочинність стала фактом московських буднів, забезпечуючи захист крамарчукам та олігархам. Сплеск насильства наражав на небезпеку і москвичів, і відвідувачів столиці.
У травні 1994 року я вийшла з автівки біля своєї улюбленої «Кав'ярні Пушкіна» на Тверській, за кілька кварталів від Кремля. Зненацька за нами почалася якась штовханина. Водій сказав: «Там чоловік із кулеметом». Я озирнулася й побачила двох грубих охоронців, що оточили такого ж грубого «бізнесмена». Вони транспортували чеські самоскиди. Мій ескорт завів мене до кав'ярні, де хазяїн порадив сісти «подалі від вікна». Улітку 1994 року це була звичайна ситуація. Пам'ятаю, я ще подумала, що мій приятель Андрій відносно спокійний.
Міліція опинилася між російською мафією та нестримною корупцією у власних лавах і більше не могла контролювати вулиці. У період 1988—1994 років кількість убивств потроїлася. Тоді в Бразилії було приблизно стільки ж населення, скільки й у Росії, а вбивств траплялося на 9 000 більше, проте 1994 року вбивств у Росії виявилося на 15 000 більше[46]. Абсолютні цифри не дуже високі, але театральність російських злочинів позбавляла спокою населення, непризвичаєне до випадкових проявів насильства.
Бомби й убивства бізнесменів, журналістів та банкірів посилювали хаотичність атмосфери. Через кілька тижнів після того, як я зупинилася в готелі «Радіссон» у центрі Москви, хол перетворився на стрільбище, коли загін спеціального призначення без попередження увірвався до кав'ярні, щоб запопасти зібрання верхівки мафії.
Ерозія державних можливостей і влади не зупинилася на втраті контролю над кримінальними елементами. Регіональні й місцеві урядники повною мірою користувалися слабкістю Москви. Прагнучи забрати собі всі вигоди від приватизації, вони припасовували свої політичні програми до максималізації власного зиску. Федералізм може стати засобом більшої ефективності. Політична й економічна децентралізація може бути здоровою. США — не єдина країна із сильною регіональною владою: Німеччина, Бразилія, Індія віддають чимало повноважень своїм штатам.
Проте в Росії федералізм просто став виправданням для місцевих керівників, які робили все, що їм заманеться. Так чинили і губернатори, і мери. Мер Москви Юрій Лужков багато в чому покращив стан міста, зокрема знайшов гроші на реставрацію прекрасних старовинних шедеврів, як-от Катедра Христа Спасителя. Але його дружина мала багато нерухомого майна довкола реставраційних об'єктів, з чого мала чималий зиск. Такі персональні оборудки стали правилом, а не винятком.
Борис Єльцин, що якось закликав регіони «брати стільки, скільки зможуть взяти», незабаром побачив, як розгортаються катастрофи, коли не платять податків та ігнорують укази й коли регіони квітнуть, а національний уряд занепадає. З початку 1994 року він підписав низку «угод» із різними регіонами, намагаючись налагодити урядування. Але російській державі було завдано серйозної шкоди. Відцентрові сили, що зруйнували імперію й звільнили Україну, Білорусь та інші республіки СРСР, тепер докотилися й до Москви.
46
Це кількість смертей у результаті нападу. World Health Organization Mortality Database, http://www.who.int/healthinfo/mortality_data/en.