Комунізм умирав поволі. Радянські чиновники й населення посилалися на застій. Тепер ми знаємо, що насправді то був занепад. Постійні кризи, бо уряд не спромігся забезпечити економічні вигоди, а також цикли реформ і репресій. Проте щоразу зростала відірваність партії від народу.
У регіоні на ситуацію реагували по-різному. Румунія вимагала незалежності в рамках радянського блоку, розігруючи націоналістичну карту й публічно наполягаючи на своїй непідлеглості Москві. Реформісти в Комуністичній партії Угорщини поклали край репресіям і перейшли до економічних реформ — до приватизації. Травма 1968 року примусила Комуністичну партію Чехословаччини притримуватися прорадянської лінії. Але в самій країні ті, хто пережив цей період, створили «Хартію 77» — рух інтелектуалів, які виступали за права людини та свободу. В Польщі, як побачимо далі, кілька разів чергувалися реформи й репресії. Лишень Східна Німеччина послідовно й неухильно дотримувалася твердої й безкомпромісної політики.
Поява Горбачова на посту генерального секретаря Комуністичної партії СРСР 1985 року прискорила ліберальні тренди в Центрально-Східній Європі. Новий радянський лідер заявив, що потрібні зміни. Він заохочував реформаторів в Угорщині та Польщі й критикував таких маруд, як Еріх Гонеккер у Східній Німеччині. Реформи зазвичай розпочинали комуністичні партії, але зі зростанням відкритості суспільства громадянські групи й незалежні політичні сили почали використовувати нові можливості.
У самому Радянському Союзі перебудова й гласність породили опозиційні групи і створили новий інституційний уклад, насамперед у Москві та Ленінграді. Подібно до цього події розвивалися й за межами Росії — в Україні, Грузії та країнах Балтії. Комуністичні інститути залишилися, включно з такими молодіжними організаціями, як Комсомол. І ще до самого розвалу Радянського Союзу в 1991 році ректори основних університетів не могли перебувати на посаді без підтримки партії.
Проте групи громадянського суспільства почали організовуватися за тематичним принципом — від захисту довкілля до захисту прав інвалідів. І громадський, культурний та економічний простір почав перетворюватися на простір політичний.
Горбачов не лише змінив ландшафт: він вивів населення з тіні репресій та страху. У цей період на кожному його повороті Радянський Союз не доклав достатньо зусиль, щоб змінити перебіг подій. А коли режим використав силу, як-от проти антирадянських демонстрацій у Тбілісі у квітні 1989 року і в країнах Балтії в 1991-му, то в критичний момент зупинився й відступив, що зробило опозицію ще сміливішою.
Тим часом зі зростанням популярності Бориса Єльцина з'явився інший набір інституцій — інституцій окремої російської держави в межах Радянського Союзу. Як і в інших радянських республіках, у Росії здавна були церемоніальне президентство та законодавча рада (совєт). Проте ці організації, які існували лише на папері, мало що означали до реформ кінця 1980-х років. Власне, до того Росія і Радянський Союз були синонімами. Але Єльцин вдихнув життя в ці російські інститути, зі скандалом вийшовши із радянської Комуністичної партії в 1990 році, а тоді в 1991-му ставши президентом Росії. Далі події, що розвивалися, ґрунтовно змінили ландшафт.
Однак ще раніше були Гельсінські угоди 1975 року, які ніби дали радницям те, що вони вважали великою політичною перемогою, а насправді створили безпечну нішу для центрально-східноєвропейського й радянського громадянського суспільства з регіональними реформаторами, котрі приєднувалися до американських і європейських колег під час семінарів і щорічних конференцій. Ці угоди мали три складники: економічний, безпековий і правозахисний. Радянський Союз хотів підкреслити перші два, але, на превеликий подив багатьох, підписав і правозахисний «кошик». Москва хибно вважала, що Захід легітимізував лад, який установився після Другої світової війни, та місце радянської держави в ньому. Але надання членам громадянського суспільства безпечної можливості кидати виклик своєму уряду виявилося троянським конем.
Ці фактори, історія яких розтяглася на десятиріччя, частково пояснюють, чому інституційний ландшафт був багатший на час прориву 1989—91 років. Спершу стався раптовий і ненасильницький розвал радянських потужностей у Східній Європі, підтриманий прикладом руйнування Берлінського муру. Потім помер і Радянський Союз, а з його решток виокремилися нові незалежні держави. У якомусь розумінні плин подій був швидким, несподіваним і збудливим. Проте вихідний інституційний матеріал був, хоч і різною мірою, непоганим.
На відміну від тоталітарних, авторитарні режими залишають простір для незалежних груп. Неурядові організації, бізнес-спільнота, університети, цільові групи жили з урядовцями в умовах незручного «холодного миру». І саме вони найпершими вимагали змін.
До певного моменту такі організації корисні для режиму. Престижні університети створюють інтелектуальний капітал, і їхня репутація є джерелом національної гордості. Потрібні й бізнес-еліти, які створюють робочі місця і сприяють економічному розвитку. Громадянське суспільство може стати промінцем світла темної ночі, висловлюючи погляди, які лідери мають почути, барометром публічного невдоволення. Проте існує межа, до якої режим їх толеруватиме. Справа в рівновазі: діяти доти, доки незалежні групи не починають становити загрозу, але без брутальності, яка може спровокувати різкий потужний удар у відповідь. Тож, попри те що відверті репресії залишаються варіантом вибору, доречніше вдаватися час від часу до тиску, як-от відправляти за ґрати провідних громадських діячів і журналістів, вчиняючи рейдерські захоплення їхніх офісів, або закривати газети чи блоги, аби підтвердити, що послідовна політика не дозволена.
Авторитарні режими не залишають сумнівів щодо того, хто контролює реальний політичний простір. Політичні партії можуть існувати, але не можуть діяти. Куба — одна з небагатьох однопартійних держав, що досі існують. Більшість авторитарних режимів мають певну подобу електоральних перегонів. Проте це лише фасад. У путінській Росії мало сумнівів у тому, що режим виграє. Парламенти не наважуються кинути виклик президенту. Суди ніколи не засудять члена сім'ї правителя або його політичних друзів. Військові й поліція наготові, аби зробити так, щоб жодні межі не були перейдені.
І, нарешті, де-не-де трапляється відкрита й активна політична сфера, але самі інститути незрілі й часто виглядають порожніми й корумпованими. У таких країнах, як Ліберія, Туніс та Ірак, тільки-но почалася тривала боротьба за демократію. Демократичні інститути можуть із часом зміцнитися, але, якщо їх уважатимуть неефективними, може утворитися хибне коло: до них припинять звертатися, вони втратять довіру і їх почнуть ігнорувати. Хочеться думати, що для роботи їм потрібен лише гарний лідер. Проте більш схоже на те, що тільки за якихось вирішальних подій чи кризи вони можуть або показати себе, або виявитися непотрібними.
Аналітична проблема полягає в тому, що за наявності в ландшафті демократичних інститутів — партій, парламентів, судів, груп громадянського суспільства — без перевірки важко дізнатися, наскільки вони сильні чи слабкі.
На відміну від авторитарних режимів, вибори в квазідемократіях відносно вільні й чесні, і люди можуть змінювати своїх лідерів. Отже, можна сказати, що ці держави проходять принаймні одну важливу демократичну віху. Однак насправді вибори можуть виявити шпаруватість суспільства. Їхні результати часом заперечуються: є багато країн «50 на 50», де маржа між за і проти вкрай мала. Тому наступна віха вимагає — це після виборів. Чи виходять на вулиці кандидати й ті, хто їх підтримує? Чи робиться це в мирний спосіб? У найкращому випадку є інститути, які можуть дати відповідь — суди й виборчі комісії, котрі в змозі порушити зв'язки й наполягати на своєму вироку.