Проте електоральна проблема — лише один елемент. Квазідемократичні держави перебувають у центрі рівноваги сил, потрібних для демократичного врядування. У таких випадках громадянське суспільство й вільна преса — критичні мірила сили влади у розвитку подій. Незалежна судова система — надійний захист від корупції та зловживань. Держава повинна мати змогу захистити людей, тобто вона зобов'язана мати монополію на використання сили. Ополчення та озброєні повстанці можуть стати причиною руйнування держави. Квазідемократичні держави можуть пройти електоральне випробування, але риштовання для демократії залишатиметься ще слабким. Глина ще не схопилася. І урядовець із надто великими повноваженнями, який править за допомогою указів і стоїть понад іншими інститутами, може стати причиною повернення до авторитаризму. Так нещодавно сталося в Туреччині й Росії та відбувається нині в Угорщині.
І нарешті, коли країна досягає стійкої рівноваги демократичних інститутів, можна сказати, що це консолідована демократія. Існує визначення консолідованих демократій як країн, у яких демократія стає «єдиним, у що можна грати в місті»[7], тобто безальтернативною.
Чим можуть допомогти люди поза системою?
Тепер ми підходимо до наступного складника інституційного ландшафту — до ролі зовнішніх акторів. Погодьмося, що перехід до демократії буде простішим, якщо місцеві сили добре організовані й здатні взяти владу та ефективно нею порядкувати. Думка про те, що демократію не можна накидати ззовні — безумовно слушна. Проте рідко буває так, що в місцевих жителів зовсім немає потягу до змін. Прибічники реформ можуть бути слабкими й розпорошеними, і це не дивно, бо авторитаристи роблять усе, щоб так і лишалося. Але реформатори завжди знайдуть спосіб зробити так, аби їх почули, відтак нагадуючи нам, що, якщо буде вибір, то мало хто схоче, аби лідери й далі їх ображали. Сьогодні, коли соціальні ЗМІ переймаються тим, аби те, що трапилось у селі, там не залишилося, люди порівнюють своє становище із тим, що відбувається у широкому світі. Тож вони звернуться до чужинців по допомогу. І їхньою скрутою не можна нехтувати.
Сили, що живили демократизацію, примножилися від кінця Другої світової війни. Кордони не спиняють гарну організацію груп громадянського суспільства. Механізми міжнародної спільноти, яка підтримує демократичні засади, добре розвинуті. Такі організації, як «Міжнародна амністія», переймаються авторитарними режимами і тиснуть на найбільші держави, аби вони не підтримували зазначені режими. Такі неурядові організації, як «Дім Свободи», Національний фонд на підтримку демократії та Європейський фонд на підтримку демократії, підтримують свободу й захищають права людини. Міжнародні спостерігачі на виборах запроваджують тепер уніфіковані стандарти мирної передачі влади й називають режими, що ними нехтують. Країни, які щойно перейшли до демократії, діляться власними знаннями й досвідом із іншими. І Польща, й Угорщина заснували такі організації, як Польський фонд міжнародної солідарності та Міжнародний центр демократичних перетворень, для підтримки демократизації в таких країнах, як Бірма. Індія, чудова консолідована демократія, стала першим внескодавцем до Фонду демократії ООН. П'ятнадцять років тому Тайвань заснував Фундацію для демократії, що стала першою такою організацією за межами Європи, Північної Америки та Австралії.
Ба більше, іноземні допомогові організації часто наполягають на врахуванні їхньої думки з широкого спектра питань — від корупції й захисту прав людини до чесних виборів. Санкції проти авторитарних режимів потужно діють тоді, коли вони спираються на зовнішню економічну допомогу. День у день суверенність відмирає як спосіб захисту від поневолення у власній країні.
Не варто думати, буцімто ці підтримувані демократії — єдині зарубіжні сили. Куба здавна намагалася експортувати свою революційну ідеологію до Латинської Америки. Покійний Уго Чавес на початку XXI сторіччя агресивно використовував нафтове багатство Венесуели для впливу на вибори в регіоні. Роль Китаю в Африці далеко не лише політична; економічна допомога, що надається Китаєм без будь-яких умов, заохочує лідерів, які протистоять реформам. Саудівська Аравія підтримує в багатьох країнах прибічників жорсткої лінії. Незаперечним є глибоке втручання путінської Росії в політику України та інших частин Європи. Власне, глибина російського втручання в політику інших країн, навіть США, нечувана й небезпечна.
Тобто питання так не стоїть — «Чи відіграють іноземні країни якусь роль у процесі демократичних змін?» Якусь роль відіграють. Питання в іншому: «Якою буде ця роль, і хто її відіграє?»
Серед супердержав Сполучені Штати найпослідовніше дотримувалися думки, що суверенітет не забезпечує імунітетом від репресій. Цей принцип застосовується нерівномірно, але досі жоден американський президент його не відцурався. Американський глобалізм зумовив надмірну роль нашої держави в підтримці демократії.
Можливо, тому шаблон, використовуваний захисниками змін, дуже подібний до засад американської Конституції. Отці-засновники зосередилися насамперед на проблемі рівноваги — як зробити державу достатньо сильною для виконання ключових завдань, але не настільки сильною, щоб загрожувати громадянським свободам. Медісон, Гамілтон та інші вважали цю рівновагу засадничою для стабільності демократії.
Важкий шлях до демократії
Америка знайшла стійку рівновагу, але шлях до неї був важким і часто сповненим насильства. Судові процеси щодо значення Конституції тривають і досі. Тож ця книжка починається з американської історії як підручника з інституцій консолідованої демократії та нагадування про те, що йти туди треба довго і там залишитися.
Потім ми розглянемо кілька останніх прикладів переходу до демократії. Усі вони стосуються вибору лідерів, народу й міжнародної спільноти, що обмежувався успадкованим інституційним ландшафтом.
Ми простежимо боротьбу Росії, України, Польщі, Колумбії та Кенії за стабільну демократичну рівновагу. Побачимо, як інститути опинилися під вогнем і як вони потім вижили. У розповіді про Колумбію йдеться про віднайдення найзручнішого місця між хаосом і авторитаризмом, яке ми називаємо демократією. Щодо України й Кенії остаточної думки ще немає. А Польща, яка колись вважалася консолідованою демократією, постала тепер перед новими викликами.
Невдала спроба Росії — нагадування про те, що квазідемократичні держави також можуть повертатися в минуле. Термін термідор пов'язаний із Французькою революцією і зупиненою демократизацією, після якої запанував терор і був проголошений імператор. Нинішня версія воюючих демократій пов'язана з історією виконавчої влади, розміри якої перевершують інші інститути. Ландшафт не позбавлений незалежних сил, але риштовання, що їх підтримувало, розвалилося. Вони тепер залежать від ласки президента. Будь-який інституційний ландшафт у країні включатиме сили, які піддаються популістським впливам. Придивіться до електорату, що підтримує Ердогана в Туреччині, Орбана в Угорщині й Путіна в Росії, і ви зауважите принципову схожість: старші люди, жителі сільської місцевості, побожні люди та завзяті націоналісти.
У цих прикладах не йдеться про універсальні істини. Я з власного досвіду знаю про всі ці випадки, що дають нам урок про дорогу до свободи. За докладного розгляду ми бачимо, як люди шукають рівновагу, що притаманна всім демократіям.
Під цим кутом зору звернемося до Близького Сходу. Ми довідалися, що революційні зміни ускладнюють дорогу до демократії і що інституційний ландшафт несприятливий, а зовнішнім силам важко надати допомогу. Проте Близький Схід — складний, а інституційний ландшафт різноманітніший, ніж ми інколи визнаємо. Уряди там обслуговують великий діапазон режимів різних типів.
У цьому регіоні вирують пристрасті, але не можна безстроково відкладати кроки на шляху до заснування демократичних інститутів. Історії переходів за менш хаотичних умов, перерахованих нижче, стають уроком навіть для Близького Сходу. Разом вони оповідають про те, як недосконалі люди за складних обставин створюють інститути, що можуть поволі налагодити урядування... у мирний спосіб.
7
Цю фразу спопуляризували Хуан Хосе Лінц та Алфред Степан у вид. «Toward Consolidated Democracies»,