Закон про Posse Comitatus було ухвалено 1878 року як частину компромісу, який дозволив вивести американські війська з півдня й завершити період Реконструкції. Буквально ця фраза означає «місцеві органи підтримання правопорядку», і закон 1878 року не дозволяє президенту використати федеральне військо «як Posse Comitatus або важіль дотримання закону» у межах Сполучених Штатів.
Збройні сили потрібні для захисту республіки, але вони потенційно небезпечні для демократичного урядування — це парадокс. Держава може використати регулярну армію для обмеження свобод громадян. У сучасній літературі про стосунки цивільного населення й військових студенти з країн, що розвиваються, часто запитували: «Чому військові втручаються?» Доречніше було б запитати: «Чому військові не втручаються частіше?»[13] Стикаючись із поразкою політичних інститутів і результатами цього, військові, відповідно озброєні та організовані, цілком можуть взяти справи до власних рук.
Під час заснування Америки довкола цього питання точилися вельми бурхливі суперечки. У відповідь на загрози Томас Джефферсон просто хотів озброїти громадян. Його ідеалом був Мінітмен — фермер, що на ранок ставав завзятим оборонцем країни. Антитезою демократичних цінностей він уважав британських червономундирників — професійних солдатів на чолі з автократом. Вашингтон сам був військовим командувачем, але визнавав, що регулярна армія може стати «небезпечною для держави». Річард Генрі Лі, ще один Отець-засновник із Вірджинії, казав, що регулярні армії «завжди закінчували знищенням свободи». Не дивно, що люди, які переймаються небезпекою централізованої влади, вважатимуть абсолютно небезперечним утримування армії для захисту влади. Повстання Шейса в 1786 році на чолі з ветераном Революційної війни й за участі колишніх військовиків було найближче до військового перевороту в Америці — принаймні так цю подію зображували, — і завдяки тому запам'яталося, що збройне повстання можливе[14].
З іншого боку, Гамілтон, Медісон і федералісти більше турбувалися про те, щоб молода республіка могла себе захистити. Джефферсон не переймався протиріччями (він був рабовласником та автором мови рівності для всіх) і став батьком Військово-морських сил США і Вест-Пойнту — першої військової академії в країні, де офіцери навчалися мистецтву війни. Скрізь прославлявся громадянин-солдат, який «із усіх міркувань був найкращим вибором для захисту держави».
Цікаво, що Батьки-засновники не особливо переймалися проблемами стосунків військових із цивільними або забезпеченням цивільного контролю уряду в Конституції. Вони радите розв'язували проблему децентралізації урядових структур і здатності трьох гілок контролювати одна одну. Президент мав стати верховним головнокомандувачем, але він не міг оголошувати війну чи фінансувати виправу. Оголошувати війну може лише Конгрес. Інші повноваження розподіляються між Палатою представників (звідки йдуть усі рахунки на оплату) і Сенатом (який має ратифікувати угоди та затверджувати всіх послів і офіційних осіб кабінету).
Ба більше, Засновники використали федеральну структуру для захисту країни за допомогою міліції штатів, яку перетворили на Національну гвардію. Штати не мали права мобілізувати військо без виразного схвалення у Конгресі. Але міліції, яка складалася з частково зайнятих, що жили вдома й працювали на цивільній службі до офіційного виклику, поставлено завдання «виконувати закони союзу, придушувати повстання і давати відсіч загарбникам». Конгрес мав гарантувати певні стандарти процедур і навчання, але впродовж першого сторіччя існування держави кістяк американських збройних сил не складався з професійних солдатів. Професійні військові з'явилися в нас після Іспано-американської та подальших світових воєн. Національна гвардія й далі складатиметься із «громадян-солдатів», як це подобалося Джефферсону.
Гвардія (як і ще один компонент — Національний резерв) складалася із солдатів запасу й досі є одним із визначальних складників ударної сили Америки у війнах. Вона також є першою лінією оборони у разі природних катаклізмів і громадянських заворушень. Такий розподіл відповідальності дозволив Сполученим Штатам воювати із зовнішнім ворогом і не залучати силовиків до внутрішніх конфліктів та державної політики. Хоча Національна гвардія як міліція штату підпорядкована губернаторові, за певних обставин вона може «федералізуватися» й переходити у розпорядження президента. Коли між губернатором та президентом виникали напруження чи незгода, Національна гвардія на певний час опинялася у центрі найбільших суперечок в історії країни.
Так сталося і в червні 1963 року, коли губернатор Джордж Воллес наказав Національній гвардії не дати чорним студентам увійти до Алабамського університету. Попри те що десятьма роками раніше у справі «Браун проти Міністерства освіти» сегрегацію було оголошено неконституційною, університет і посадовці штату з усіх сил намагалися не пустити чорних студентів до університету. І от допущені чорні студенти з бездоганними документами — Вів'ян Меловн із Мобайла, Джеймс Гуд із Ґатсдена та Дейв Макґлетері з Гантсвіла — підійшли до Аудиторії Фостера в кампусі, а дорогу їм перекрив губернатор на чолі Національної гвардії Алабами.
Я з сім'єю дивилася цю виставу по телевізору. Він стояв на порозі і кпив із вимог федеральних маршалів і заступника міністра юстиції США дати дорогу — губернатор явно не мав намірів порушувати свою передвиборчу обіцянку «Сегрегація зараз, сегрегація завтра, сегрегація назавжди». Через кілька годин до Воллеса підійшов командувач алабамської Національної гвардії генерал Генрі В. Греем. «Сер, — сказав генерал, — мені прикро, але я мушу вас попросити відійти за наказом президента Сполучених Штатів. Як службовець Національної гвардії Алабами уранці, приблизно о 10:30, я одержав наказ перейти в підпорядкування федерального уряду, і тому мій обов'язок — запропонувати вам відійти вбік на виконання судового припису». Частина Гвардії під керівництвом Греема, 31-ша дивізія Діксі, перейшла у розпорядження федерального уряду й тепер підкорялася президенту, а не губернатору. Генерал одержував суперечливі накази й мав сам вибрати, які з них виконувати. Воллес зійшов із порогу, й Університет Алабами став інтегрованим.
Американці почали довіряти правозастосуванню, що обмежувало політичну роль військових. Чимало наших проблем, що були на початку, давно врегульовані. Роздратування президента Буша через те, що він не міг відрядити американське військо на вулиці Нового Орлеана, свідчить, що побоювання військового перевороту вже відійшли в історію.
«Конгрес не повинен встановлювати закони»
Тісне переплетіння релігії, політики та державної влади стало чи не найпотужнішим джерелом міжусобиць у світовій історії. У кожного громадянина є різного рівня зв'язки та зобов'язання. Проте релігія має над вірянином найбільшу владу. Якщо ці зазіхання обмежуються однією особою та її правом на свободу совісті, то проблем немає. Проте якщо група громадян або штат перенесуть цей благородний поклик у царину політики, інакодумцям буде непереливки. Достоту неможливо забезпечити свободу віросповідання, якщо штат опікується кількома певними релігійними віруваннями.
В Америці, про яку ми вчили в школі, свобода віросповідання й відокремлення церкви від держави передбачалися від самого початку. Однак, як і в інших галузях, практика не завжди відповідала заявленим цінностям. До незалежності в деяких колоніях були офіційні церкви, як-от англіканська у Вірджинії, а в інших, наприклад, у Род-Айленді, послідовно дотримувалися відмежування.
Багато перших поселенців прибували до нової землі обітованої, тікаючи від релігійних переслідувань. Їхній досвід відбився у вільному виборі й практиці віросповідання як фундаментальній засаді політичного життя. Пуритани оселилися в Массачусетсі, намагаючись побудувати побожне суспільство, що стане зразком для інших. Однак, хоча вони послідовно захищали власне право на свободу віросповідання, їхні проводарі не схильні були поважати права дрібних сект і нонконформістів поміж себе. Так, Роджер Вільямс заснував Род-Айленд після вигнання з Массачусетсу за політичну агітацію й незгоду з певними аспектами основної віри.
13
Семюел Е. Файнер порушив це питання у своєму класичному творі про військово-цивільні відносини «
14
Між 1786 і 1787 роками колишній капітан Континентальної армії Деніел Шейс очолив військо із чотирьох тисяч заколотників у серії повстань проти високих податкових ставок, зокрема намагаючись захопити американський арсенал. Хоча повстання було зрештою придушене, це стимулювало економічні реформи і що важливіше, сформувало порядок денний щодо сфери дії нового уряду США, підкресливши слабкість обмеженого національного уряду, який діяв на підставі Статей Конфедерації.