У підсумку громадянське суспільство відіграє свою роль майже в усіх царинах соціальної відповідальності в Сполучених Штатах. Хтось скаже, буцімто це аброгація урядової відповідальності. І вкаже на ніші в мережі соціального забезпечення, якими має перейматися лише уряд. Але стосунки громадянина й держави перетворилися на діалог про права, а про зобов'язання майже забули. Так, громадянин сплачує податки, відпрацьовує присяжним, виконує закони, а все решта — добровільно, навіть голосування і служба в армії. Правда в тому, що Сполучені Штати — держава загального достатку, і за останніх півсторіччя вони дуже розрослися. Тому, можливо, громадянство найглибше проявляється у приватному просторі, де окремі громадяни або групи громадян перебирають на себе відповідальність один за одного. Це ж бо найміцніші стовпи стабільної демократії.
Дух конституціоналізму
Створений Засновниками інституцій ний ландшафт спирався на такі наріжні камені: обмеження виконавчої влади, збалансоване окремо обраною легіслатурою і незалежним суддівством; великий простір для незалежних сил — громадянського суспільства й вільної преси; релігійна свобода, що не обмежується преференціями держави.
Ця система створена для того, що Алексіс де Токвіль називав «нескінченним збуджуванням». Він писав: «Демократична свобода далека від виконання всіх проектів, за які вона береться з умінням меткого деспотизму, <...> але зрештою вона дає більше за абсолютистський уряд. [Вона] породжує <...> всепроникну й нестримну діяльність, <...> надмірну силу, енергію, що невід'ємна від неї, <...> і за сприятливих умов <...> створює дивовижні вигоди»[20].
За задумом, американський уряд мав постійно співпрацювати не лише з посадовцями, але і з громадянами на багатьох рівнях — місцевому, штатному й національному. У такий спосіб американці одержували мирні інструменти розв'язання політичних проблем. Це поле бою здавна порушувало проблеми перед американською Конституцією, котра справно давала їм лад. Засновники заздалегідь вбудували в неї механізми перегляду, судового розгляду й еволюції. У певному розумінні боротьба за покращення й надання більшої інклюзивності американській Конституції стала історією її стрижневої стабільності та успішності.
Експеримент, звичайно, не був досконалим. Рання історія Америки — це оповідь про влучання поблизу цілі, які показували компроміси, що робилися від імені молодої республіки. Другий президент, вразливий Джон Адамс, надав чинності Законам про чужинців і заколоти, що мали під час війни захищати від іноземних агентів[21]. Викликом для Першої поправки була заборона критики президента та його адміністрації, щоб придушити напади політичних опонентів і преси. Однак люди поставилися до закону різко негативно, і це допомогло підтримати кандидатуру Томаса Джефферсона на президентський пост. Джефферсон дозволив закону вичерпати термін чинності, але цілком можна припустити, що США були б зовсім іншими, якби цей закон зберігся. Ранні рішення назавжди відбивалися на вітчизняних інститутах. Щодо цього, то поразка Адамса на виборах 1800 року дозволила країні радикально змінити свій курс, перш ніж ці закони завдали шкоди назавжди. Сьогодні захист свободи слова й преси в Америці набагато ширший і глибший, ніж деінде у світі.
Деякі ризиковані ситуації ледь не зупинили перехід до демократії в Америці. Через кілька десятиріч після написання Конституції тодішній упливовий віце-президент Джон К. Келгун із Південної Кароліни висунув руйнівне поняття нуліфікації. У відповідь на ухвалення тарифного закону він заявляв, що штати могли скасовувати (нуліфікувати) закони Союзу, із якими вони не погоджувалися. Відмовляючись платити за тарифом, Південна Кароліна кидала виклик правочинності американського уряду. Президент Ендрю Джексон зміцнив дислокацію федеральних військ у столиці штату Чарлстон і розташував на рейді біля берега кораблі ВМФ. Джексон пригрозив, що «повісить» членів руху за нуліфікацію (включно з Келгуном). Кризу вдалося відвернути, коли сенатор Генрі Клей створив компроміс, щоб зменшити тариф і підірвати місцеву підтримку руху за нуліфікацію, але не перед тим, як Південна Кароліна вже почала створювати власну армію.
Перші сто років американської історії були позначені корупцією, протекціонізмом та оборудками із зацікавленими особами, що загрожувало добробуту й вірі в інститути з боку громадян.
Ключову роль в очищенні цієї частини інституційного ландшафту відіграв Тедді Рузвельт, особливо в реформуванні федеральної цивільної служби, що давно вже стала епіцентром політичного протекціонізму. Цією справою Рузвельт зайнявся на самому початку своєї кар'єри — спочатку як член законодавчого органу штату, а потім як спікер Комісії з проблем державної служби. Коли він через кілька років став президентом, то використав свою владу, аби федеральні посади давалися за заслуги, а не політичні зв'язки. Але за тридцять років роботи Рузвельту не вдалося розв'язати чимало проблем[22].
Тобто перехід Америки до демократії не був надто гладеньким. Хоча й прагнула цього вся країна, видатний експеримент кілька разів опинявся під загрозою. Найбільший уроджений дефект Америки — це первородний гріх рабства і його наслідків. Нині легко забути, що рабство спочатку подавалося як проблема належного балансу між владою штатів та владою федерального уряду. Наслідки того аргументу розтяглися майже на сто років після завершення Громадянської війни й далися взнаки на вулицях і біля буфетних стійок в Алабамі.
Друге демократичне відкриття Америки
Люди рідко думають про рух за громадянські права як момент демократичного переходу. Але так було. З усіх разючих поворотів американської історії найвизначнішим було те, як Конституція служила справі подолання спадщини рабства й легалізації сегрегації. Те, що нащадки рабів ухопилися за Чотирнадцяту поправку як спосіб боротьби за рівні права, є свідченням виняткової здатності документа каналізувати і спрощувати американську еволюцію.
З погляду багатьох Засновників, це був неймовірний результат. Томас Джефферсон був переконаний, що чорні раби не житимуть вічно в кайданах. Він якось написав: «Ніщо виразніше не записано у книзі долі, як те, що ці люди мають бути вільними». Проте він також був переконаний, що білі й звільнені чорні «не можуть жити в одній державі». Токвіль, міркуючи про долю «трьох рас», які населяли Америку в 1835 році (він їх називав «біла раса», «негри» та «індіанці»), писав, що разом вони мирно не співіснуватимуть. Медісон та інші Засновники настільки переймалися майбутнім звільнених рабів, що докладали зусиль, аби повернути їх до Африки, де їм належало створити країну Ліберію. Навіть після тривалої й запеклої боротьби за припинення рабства знадобилося ще майже сторіччя, щоб рух за громадянські права в 60-ті роки минулого сторіччя повершив те, що багато Засновників вважали неможливим, — поширив формулу «Ми — народ» на чорних американців.
Відбувалося це доволі хаотично. Звичайно, на передвоєнному Півдні Конституція не могла допомогти рабам. Але дехто завзято намагався — з невеликим успіхом — звертатися до судів, аби здобути свободу. За Кодексами про рабів, останні прав не мали, бо вважалися не людьми, а власністю. Вони не могли свідчити в суді проти білого, не могли укладати контракти, не могли захищатися від брутальності господарів. Юридичні заходи проти рабства мали більше успіху на Півночі та в нових штатах і на нових теренах Заходу.
21
Закони про чужинців і заколоти були чотирма юридичними документами, і лише перший із них — Закон про заколоти — стосувався свободи слова. Він забороняв «писати, друкувати, висловлювати й публікувати фальшиві, скандальні й підступні твори й твори антиурядові». В законі вказувався термін його чинності, який завершився 1801 року. Інші три закони стосувалися трактування й націоналізації неамериканських громадян на теренах Сполучених Штатів.
22
Як зауважує мій колега Френсіс Фукуяма, попри поступ за часів Тедді Рузвельта «кінець протекціонізму як системи на федеральному рівні настав лише в середині XX ст.», див.: