*****
Я сподівався, що в машині – я скористався виділеним мені наказом Мануїльського транспортом – нарешті зможу відірватися від щоденних болячок обложеного міста. Наївний бовдур… Тільки тепер, сидячи в зручній автівці, може не зігрітий, але безумовно захищений від укусів крижаного вітру, я зауважив замерзлі трупи, що лежали на вулицях. Подорожуючи вулицями пішки, я бачив тільки те, що під ногами. Інколи десь збоку ледь виднілися невиразні, присипані снігом обриси, але мороз, від якого на очах виступали сльози, не викликав бажання розглядатися, тілесні муки вбивали будь-яку цікавість. Зараз, рухаючись не надто швидко, хоча й не надто повільно в гарнізонну в’язницю, в мене складалося враження, що я їду вуличками якогось жахливого, розтягнутого в безкінечність морга. Ми минали трупи, сотні трупів. Водій щось розповідав – це ж треба було натрапити на компанійського водія – проте його голос гудів в мене у вухах, як різкі постріли, звуки доходили з запізненням, немов їм доводилося продиратися крізь густу, напівзастиглу масу. Я мовчав. Коли ми минали Смоленський бульвар, я почув якийсь рик, машину закинуло, коли водій виконав мій наказ – тільки тоді до мене дійшло, що я наказав йому зупинитися. На тротуарі лежала жінка, в обіймах вона тримала кількамісячне, на око, закутане в старий плащ немовля, сніг навколо почервонів. Я вискочив з машини, побіг. Вона скинула хустку з голови – збоку лежав поношений, картатий коц – і понуро завивала, показуючи всьому світу закривавлені уста, широко відкриті, божевільні очі. Згорток, який ця божевільна тримала в обіймах, ще рухався, проте я бачив, що з кожною хвилиною, слабше і слабше. Я вирвав у неї немовля, розгорнув клунок – в дитини було перегризене горло. Я притиснув “Токарєва” до вуха жінки, натиснув гачок. Вона впала обм’якло на сніг, до затулених невидимою ватою вух продерлися три сухих постріли.
-- Това… нанте, …нанте! Товаришу лейтенанте! – водій сіпав мене за рукав.
Наче уві сні я скерував дуло в його бік, він відскочив назад, в очах – страх.
-- Поїхали! – скомандував я дерев'яним, чужим голосом.
У вуличному гучномовці хтось пристрасно декламував вірш Бодлера:
Тоді підскакують раптово люті дзвони,
І в небо стьмарене страхітливо ревуть,
Мов духи мандрівні, що стогони й прокльони
Зригають на свою неприкаянну путь;
І довгий катафалк з блискучими дверима
Проходить у душі; подолана давно
Надія хлипає, й розпука нещадима
Встромляє в череп мій прачорне знамено.
Я з тріском зачинив двері машини, ми рушили. Місцева радіостанція передавала поетичні твори на зміну з найновішою інформацією – задля підтримки бойового духу. Не така вже й дурна ідея, мешканці Ленінграда завжди славилися любов’ю до поезії – не шкодило нагадати їм про це, коли настав час тотального хаосу, але скидалося на те, що вибір текстів залишав бажати кращого… Однак я знав, що радіоведучі отримали від влади карт-бланш, вони могли говорити про все, з одним єдиним винятком – голод. Ця тема була в Ленінграді табу.
-- От сука! – відізвався водій, очевидно, до нього повернулася, втрачена при вигляді зброї, відвага. – Інші матері віддають дітям свій продуктовий пайок і вмирають…
-- Мовчати! – гаркнув я.
В мене не було бажання вислуховувати розмірковувань на тему моралі. Не зараз. Водій послушно замовк. Я знав, що він має рацію – дійсно, віддавши власний пайок дітям, з голоду померло так багато матерів, що було сформовано особливі патрулі, які регулярно перевіряли, чи в помешканнях залишився хтось живий. В багатьох родинах єдиним годувальником була мати, бо батьки переважно перебували на фронті, невдовзі після її смерті помирали також молодші діти, старші інколи виходили на вулицю жебракувати й красти, розпачливо намагаючись виторгувати у долі кілька додаткових днів. Без особливих успіхів – ленінградці вже не мали чим ділитися, а кар’єра неповнолітніх злочинців переважно тривала недовго; тих, у кого було дванадцять років, карали смертю, як дорослих. За бандитизм.
Ми заїхали на подвір’я в’язниці; водій закрутив машиною у крутому розвороті, чи то хотів похизуватися, чи показати невдоволення моєю поведінкою – в результаті цього хвацького маневру я полетів набік і боляче вдарився ліктем – і зупинив автівку біля кількох інших, вишикуваних на спеціально виділеному майданчику. Я мовчки виліз і пішов у кабінет начальника, залагодивши необхідні формальності, зажадав побачення з Бахаловою. Виділений мені за провідника вартовий повідомив, що її саме допитують. Незважаючи на поганий настрій, я посміхнувся під носом – здається, мій приятель з НКВД не байдикував, от, що означає відповідна мотивація…