Не знаю, що в ній бачив Бєляєв, може колись вона була красивою. Тепер її краса була в минулому; напівгола, в порваній гімнастерці, з обвислими, посинілими від холоду цицьками, на яких я зауважив кілька слідів від опіків, вона не зацікавила би жодного чоловіка. Розпухле, фіолетове обличчя вказувало, що допит тривав вже певний час. Бахалова сиділа на прикрученій до бетонної підлоги табуретці, навколо неї стояли три офіцери НКВД, в тому числі й Кутєпов. Кивком голови, я викликав його в коридор, коли він вийшов – попросив відзвітувати. Він витягнув з кишені пачку цигарок, ввічливо запропонував. Я охоче пригостився, я знов відчував голод, а руки задерев’яніли від холоду – камери не опалювалися. Ми закурили.
-- Що з нею? – запитав я.
-- Зізналася, що приготувала гуляш з людського м’яса, -- повідомив Кутєпов. – Але, -- він енергійно видихнув дим. – Чуття вас не обмануло, товаришу, це не все. Вона хотіла потрапити в секту, до Досконалих.
Попри виголошений з повною шани посмішкою комплімент, очі енкаведиста залишалися пильними й сповненими підозри.
-- Але вони з’їдають серця, -- я зморщив брови. – А гуляш був…
-- Гуляш – тільки прелюдія, частина ритуалу, -- перебив він мене. – Вони називають це “втрата душі”, -- повідомив Кутєпов з іронією. – Перш, ніж їх прийме вчитель… так, є в них такий… вони повинні довести, що відмовляються від будь-яких моральних принципів. Тому вони вбивають і здійснюють акти канібалізму, пожирання серця – це причастя, вінець довгої дороги. Все разом повинно звільнити їх від обмежень людського існування, вони вірять, що з’ївши серце власноручно вбитої людини й отримавши благословення вчителя, здобудуть статус напівбога.
-- А конкретніше? Окрім морозостійкості?
Вже вимовляючи ці слова, я знав, що допустився помилки – клятий, отупляючий голод! Раніше я не сказав Кутєпову про те, що розповіла мені донька двірнички – ба! – я навіть не запитав дівчину, як її звати, тепер буде важко пояснити, що це ненавмисне, що я не приховую інформацію.
Я важко зітхнув і згасивши недопалок цигарки, поглянув Кутєпову просто в очі.
-- Я допитав особу, яка вижила після засідки сектантів. Вона твердить, що сектанти не відчувають холоду. Ані страху, -- додав я, подумавши. – Може саме тому, вони називають себе Досконалими.
Якусь мить той мовчав, міряючи мене поглядом з напруженою, майже клінічною увагою. Я завмер немов загіпнотизований, якщо він дійде до висновку, що за його спиною, я веду якусь гру… Нарешті він похитав головою – легким, ледь помітним рухом, сам не знаю, чи співчуваючи моїй наївності, чи не здатний повірити, що я настільки тупий.
-- Тримайте мене постійно в курсі, -- сказав він.
Я кивнув головою і переказав все, чого довідався від дівчини.
Кутєпов мовчки вислухав мене, автоматично стукаючи краєм долоні об металевий одвірок; середній, безіменний і вказівний пальці він склав так, що їхні кінчики знаходилися на одній лінії, жоден не виступав. Тук, тук – перерва – тук, тук, тук. Видно, його дійсно непокоїли новини, на якусь мить він втратив пильність. Саме так б’ється, коли хочеш перебити горлянку, сонну артерію, розтрощити скроню. Отже, товариш Кутєпов не простий штабіст. Потрібно запам’ятати.
-- Що нам робити з Бахаловою? – запитів він, коли я закінчив.
-- Мене це не обходить, -- знизав я плечима. – Вона знає когось з секти? Зізналася звідки брала… м’ясо?
-- Бахалова вважала, що сектанти спостерігають за нею і якщо вона достатньо “сплюгавить душу”, сконтактуються з нею. Нічого не скажеш, старалася… А людське м’ясо взяла, начебто, на цвинтарі біля вокзалу, там багато непохованих трупів, могильники не поспівають.
-- Варто перевірити чи не збрехала, -- зауважив я.
-- Тобто? – наморщив брови енкаведист.
-- Ну, я про труп, -- буркнув я. – Чого в ньому бракує, чи – я скривився. – філе, чи, все-таки серця.
Він стиснув губи, знов почувся стук долоні об одвірок. Тук, тук, тук.
-- Ми привели сюди Бєляєва, вона його бачила, -- повідомив Кутєпов. – Не думаю, що… -- він красномовно замовк.
Тут я з ним погоджувався. Не думаю, щоб принижена, позбавлена надії на допомогу свого покровителя – специ з НКВД, звичайно ж, їй це показали – жінка збрехала. Мабуть, вони наказали полковникові валити все на Бахалову, дали йому зрозуміти, що повірять в його версію? – звичайно, якщо він донесе на коханку… Застосований ними фізичний тиск, був скоріше символічним, дали кілька ляпасів, припекли цигаркою – тільки для того, щоб зрозуміла – вона повністю в їхніх руках, вони можуть зробити з нею все. Достатньо, щоб смертельно перелякати, надто мало, щоб викликати травму, яка б схиляла її випереджати бажання слідчих, говорити все з метою уникнути болю. Однак, я не міг керуватися своїми почуттями, не в цій справі, де ставкою було життя. Главком, мабуть, додав би, що перш за все йдеться про долю Ленінграда…