-- Не має значення, -- буркнув я. – Не відхиляйся від теми, напрошується один очевидний висновок: ми повинні діяти швидше і випередити товариша Кутєпова, першими знайти цю книжку. Якщо, ясна річ, вона існує… Нерозумно було би тратити час на якусь дурню.
Він кивнув головою, однак я бачив, що його щось непокоїть, кілька разів він відкривав і закривав рота, немов не міг зважитися, сказати мені щось, чи краще промовчати. Я терпляче чекав.
-- Румунія, -- видушив він з себе нарешті. – Пам’ятаєш завдання в Румунії?
Я стиснув зуби. Пам’ятав звичайно. Ми, радянські люди, відкидаємо всякі буржуазні забобони, не віримо ні в Бога, ні в чари. І ми маємо рацію, Бога не існує – найкраще це доводить історія людства, а магія і всякі фокуси-покуси – вигадки марновірних селюків. Однак, інколи… Кожен офіцер ГРУ, від капітана і вище, отримує доступ до досьє, які описують особливо небезпечні завдання – для перестороги й науки. Минулого року було відправлено елітний підрозділ военной разведки – Московский Отряд Специального Назначения – в один з румунських монастирів. Не знаю, в чому полягало само завдання, в документах це не вказувалося, однак було зроблено наголос на кількох питаннях: завдання виконано, втрати особового складу – тридцять двоє вбитих з сорока восьми, що брали участь в операції, у противника виявлено алергію на срібло. Алергія -- нормальна річ, сам був свідком, як один з моїх людей помер після укусу звичайної бджоли, хоча факт, що стільки алергіків зібралося в одному місці змушував замислитися, але такі втрати… В монастирі жило шістнадцять ченців, а кожного з посланих туди хлопців, я б сміло поставив проти десяти солдатів, дійсно добрих солдатів… Можливо справа була в наркотиках, під час боїв на Філіппінах американських солдатів якийсь час вирізали озброєні тільки мачете тубільці, які вискакували з джунглів – вони були настільки обдовбані, що не відчували ні страху ні болю, за повідомленнями, вони навіть менше кровоточили. Звичайно, їх можна було вбити, але складно, дуже складно…
-- Спокійно, Сашко, -- зітхнув я. – Достатньо великого калібру і потрібно стріляти в голову. Може хтось і встигне натиснути на гачок чи штрикнути ножем з кулею в серці, але з мізками на стелі – ніколи в житті. А щодо книжки…
-- В мене є ідея, -- перебив мене Рюмін. – Сьогодні я був в бібліотеці й архіві, хотів побачити, як собі радить Дрозд, але…
-- Так?
-- Це безнадійна робота, -- знизав той плечима. – Самі ми нічого не знайдемо, про це й мови не може бути. Частину документів намагалися вивезти, тепер там такий безлад, що ніхто не знає, де що знаходиться. Крім співробітників, -- додав він. – Проте більшість з них має хоч якесь поняття тільки про свої відділи. За весь архів відповідає такий собі професор Данкель.
-- За походженням німець, правильно? – вставив я швидко.
-- Так, в нього німецькі предки, щоправда, він член партії, але в теперішній ситуації потрібно зовсім небагато, щоб запідозрити когось в шпигунстві, отже він повинен прислухатися до наших… аргументів.
-- Чудова ідея, -- похвалив я. – З самого ранку зайдемо до професора. Але зараз, -- я широко позіхнув. – Пора спати. Це був важкий день.
З-за дверей почулися звуки гітари, за мить до них доволі гармонійно долучило тріо чоловічих та жіночого голосів – дівчисько явно побороло сором’язливість:
Как на Киевском вокзале
Меня блядью обозвали.
Ну какая же я блядь,
Если некому ебать.
-- Діти, -- пробурмотів я. – Діти.
*****
Хтось затикав мені ніс і рот, мені бракувало повітря. Я різко виринув зі стану несвідомості, відштовхуючи нападника. Біла, як полотно Вєра показувала на вікно, видаючи дивні, хриплі звуки. Я відчував кислий запах її страху, в ранковій напівтемряві бачив викривлене від жаху обличчя. З вулиці доносився тупіт важких військових чоботів. Біля воріт будинку крутилося кільканадцять осіб, тріщали під сокирами дошки. Досконалі. В цивільному одязі, але озброєні “пепеша” і пістолетами, без кожухів, шуб і шапок. Нечулі на мороз. Я блискавично прийшов до тями й не зважаючи на холод, що кусав мене за босі ноги, вибіг в коридор, на льоту вихопивши з-під подушки зброю.
-- Ко мне, ребята, ко мне, -- гаркнув я.
Дрозд і Котушев причаїлися за купою дров, Рюмін викрикував щось в телефон – я сподівався, він встигне викликати допомогу, розраховувати на сусідів не доводилося. Загупали кроки по сходах, з прошитих довгою чергою дверей посипалася тріски. Почувся тріск – двері до квартири розчинилися настіж. Я вилаявся від безсилля, пістолети не допоможуть проти такої переваги, тільки Котушев, який походив з Сибіру, припав до прикладу “мосіна”, ну, так – мисливець нікуди не ходить без своєї гвинтівки… В моїй голові пролетіли тисячі думок, незв’язаних між собою образів, я гарячково міркував: звідки цей напад? Який мій вчинок спровокував його? Хто нацькував на мене Досконалих? Розлючений арештом коханки Бєляєв? Дурня. Якби він мав щось спільного з канібалізмом, Бахалова відразу ж здала б його. Він звичайний злодій і опортуніст, нічого більше. Кутєпов? Обманув мене і вбив Бахалову, перш ніж я встиг її допитати – факт. Однак якби я вперся, що хочу поговорити з нею, він не зміг би стати мені на заваді -- ба! – навіть не посмів би. Якщо я загину, він буде першою особою, від якої Главком зажадає пояснень, а це не жарти, ой, ні… Ну і звідки сектанти знали мою адресу? Якби хтось слідкував за мною, я б з легкістю зауважив, зараз вулицями Ленінграда ходили тільки ті, хто мусив, в натовпі не заховаєшся. Кутєпов знав де я мешкаю, але крім нього… Надя! Я сказав їй свою адресу! Вона запропонувала завезти продуктові пайки тільки після того, як я натякнув, що Бахаловою цікавиться НКВД. І до того признався, що я не лейтенант, а майор. Якщо вона належала до Досконалих, їй було неважко зіставити факти… Надя, ти суко!