Раптово з’явилося бородате обличчя, в очах якого сяяв фанатизм, а через секунду зникло в кривавому місиві, сухо гавкнув “мосін”. Рюмін вихилився зі своєї кімнати і з широким замахом кинув гранату на сходи. Ми припали до підлоги, над головами засвистіли обламки.
-- Ко мне! – викрикнув я знову, стріляючи до сектантів, які кинулися в атаку.
Хтось відповів вогнем, на щастя схибив. Котушев, пригвинтивши багнет до карабіна, заблокував вузький прохід між купою дров і стіною, та майстерно бився, даючи мені час перезарядити зброю. Дрозд з Рюміним зникли в одній з кімнат, їх атакувало кілька нападників. Я встиг зарядити три патрони, і всі вистріляв у м’язистого здорованя, який схилився над порубаним сокирами Котушевим. Поруч лежали якісь трупи, хлопець не віддав життя даром. Побачивши, що наступні вороги перескакують імпровізовану барикаду, я втік до кімнати. Першого, який забіг за мною, я вдарив коліном в пах. Коли він зігнувся вдвоє, я лупнув його по шиї рукояткою пістолета. Закінчилися патрони? Ничего! – в мене в руках надалі був кілограм заліза. Наступного я тріснув “токарєвим” по плечу, але чомусь це не справило на ньому ніякого враження. Сталева ключиця чи що? Він штовхнув мене відкритою долонею, немов під час дружньої суперечки, але я відлетів до стіни, наче після зіткнення з вантажівкою. Я хотів встати, проте моє тіло ні з того, ні з сього, перетворилося у важкий, розтоплений метал, я безпорадно дивився, як до моєї шиї летить вістря сокири. Перш ніж мене досягнув поцілунок смерті, в раптовому, болісному спалаху світла я побачив, як Вєра кружляє зі сталевим лезом в руці, моє обличчя скропила тепла кров. Жахливий удар витіснив рештки повітря з моїх легенів і я провалився в темряву.
*****
Я прийшов до тями, чуючи підвищені голоси.
-- Потрібно негайно доповісти про ситуацію!
-- Давай почекаємо, може опритомніє.
Мої друзі – Мануїльський і Кутєпов… Я з зусиллям підняв, немов не свої повіки, якусь мить бачив тільки сіро-білу пляму, відчув, що хтось зволожує мені губи. Невпинно моргаючи, я прогнав з очей туман, який застилав мені зір. Поряд з лікарняним ліжком сидів Рюмін – блідий, з побитим обличчям, але на око живий-здоровий. Відносно здоровий. Звуки сварки добігали з коридору. Я спробував сісти, однак мене прошив такий потворний біль, що я відразу впав на подушки.
-- Лежи, -- буркнув Рюмін. – В тебе поламані ребра і струс мозку.
-- Що з хлопцями? – запитав я, насилу пропихаючи слова через засохле горло.
-- Дрозд отримав кулю в живіт, але видряпається з цього, Котушев втратив вухо, в нього тріснув череп і розрубане сокирою плече. Зараз непритомний.
-- Які… прогнози?
Сашко апатично знизав плечима.
-- Хто ж то знає?
-- Яким чудом я вижив?
-- Тебе врятувала наша знайда, Вєра Туркул. Зірвала зі стіни шаблю і відрубала голову покидьку, який хотів тебе прикінчити. Відразу після цього приїхав черговий взвод з гарнізону.
-- Шаблею?! – вигукнув я недовірливо.
-- Шаблею. Здається ти купив собі життя за пів консерви, -- ствердив він кислим тоном.
-- Кажеш, її фамілія Туркул?
Той кивнув.
-- Чому ти раніше мені не сказав?!
-- Ти не питав, -- він знов знизав плечима. – Зрештою, здається я поступив правильно?
-- Можливо, -- відповів я, уникаючи його погляду. – Поклич лікаря і тих двох, -- наказав я.