Я встав і легенько похитуючись – загалом, мені навіть не потрібно було особливо вдавати, я випив десь півлітра – підійшов до Ваньки, який саме смакував шашлик.
-- Ей, що то за дівка? – Я шарпнув його легенько за рукав, показуючи рухом голови жінку.
Тепер вона танцювала вальс з лисим льотчиком під акомпанемент музики з патефона. Ваня протяжливо зригнув, підняв червоне, спухле від алкоголю обличчя. Напевно добряче підналіг, щоб надолужити – гармошку він відклав кілька хвилин тому.
-- Де? – пробурмотів.
-- Прямо по курсу, -- гаркнув я нетерпляче.
Він раптово прийшов до тями, напружив мутний погляд.
-- А, ця, -- промимрив. – Стережися, це тьолка полковника Бєляєва. Він дуже ревнивий, -- зареготав він.
Я знизав плечима, в мене й гадки не було заводити якийсь роман. А якщо я познайомлюся з нею службово, Бєляєв вдасть, що ніколи про неї не чув. Принаймні, якщо слідство не покаже, що потрібно зайнятися ближче також полковником…
-- Як її звати?
-- Вєра Щосьтам, -- заявив він, позіхаючи.
-- Дякую, веселої забави, -- я по-дружньому поплескав його на прощання.
Я пішов у коридор, одягнув кожух, натягнув на вуха теплу хутряну шапку, додатково обв’язавши голову бабською хусткою. Тепер в Ленінграді мало значення тільки виживання, ніхто не зважав чи вдягнений ти за формою. Зрештою, хто міг це зробити? Військовий патруль? Міліція? О другій годині ночі? Не смішіть мене. Місяць тому, в січні, було зафіксовано, що від холоду померло майже двісті міліціонерів.
Вийшовши, я був змушений затиснути рот, схилив голову; міцний, крижаний вітер зайняв мені дух. Незграбно риючись в правій кишені кожуха – в ній був розріз, через який легко дістати пістолет з кобури – я впевнився, що в зброї знятий запобіжник. На самотніх перехожих чигали бандити, які намагалися відібрати в своїх жертв харчі, траплялися теж вбивства для м’яса, людського м’яса. В грудні заарештовано за людожерство менше ніж тридцять осіб, в січні вже понад триста, до середини лютого – п’ятсот. А це тільки вершина айсберга… Повертаючись додому в хуртовині, що сікла снігом мене по обличчю, я розмірковував про свою місію, про канібалів. Ні, мова йде не про звичайних людоїдів, ними займалася міліція, а у випадку організованих банд – НКВД. Я повинен був знайти когось особливого, керівника групи – а може секти – антропофагів. Людину, яка організувала напади на патрулі, ізольовані військові пости, сіяла терор на лінії фронту, вбивала солдатів. Саме тому це завдання доручили военной разведке. Буквально позавчора на нейтральній смузі між нашими та німецькими лініями, було знайдено трьох мертвих солдатів з елітної Окремої Бригади Морської Піхоти Балтійського флоту. Справжні ветерани: добре організовані, відважні, досвідчені. Гільзи від вистріляних патронів свідчили, що вони розпочали бій з тим, що їх вбило, однак в руїнах, де вони організували спостережний пункт, було виявлено тільки їхню кров – так, неначе нападників кулі не брали. Ну і, ясна справа, наткнулися на тіла, у всіх вирвано серця. Через кілька хвилин після стрілянини на місце прибув посилений патруль – морська піхота своїх не кидає – але не було виявлено жодних порушників, тільки самотні сліди на снігу. Через двісті метрів вони зникли в сніговій заметілі. Інший пункт, розташований неподалік, доповів, що до німецьких окопів ніхто не повертався, метушня і гарячкові спалахи освітлювальних ракет з боку фріців – події відбувалися після півночі – свідчили, що для них це теж несподіванка. Невже вони теж були стривожені? Може таємничий канібал діяв також з другого боку фронту? Це теж потрібно вияснити, хоча пріоритетом було зупинити вбивць-людоїдів. Солдати починали боятися, шептали про людожерів, яких вбити може тільки посвячена або срібна куля, обмежено активність патрулів, що само в собі було неприпустимим, звідкись виплила назва Досконалі. Що вона означала? Цього не знав ніхто.
Біля самого входу в багатоповерхівку, де мене розквартирували, захиталася якась потужна тінь. Я автоматично відступив, намагаючись задубілою від холоду долонею витягнути зброю. Мене зупинив заспокійливий жест – я впізнав Рюміна, одного з призначених допомагати мені агентів военной разведки. Він відчинив солідну браму, вже в коридорі підняв поставлену на сходи гасову лампу, посвітив.
-- Добре, що ви повернулися, майоре, -- пробурмотів він. – Ми наткнулися на невеличку проблему.
Я промовчав; клацаючи зубами, добрався до передпокою, двоє інших моїх людей, Пєтя Дрозд і Тіма Котушев, допомогли мені стягнути кожух, дали гарячий, солодкий, як патока чай.