-- І ніякого їдла до обіду! Як тобі стане погано… -- я зловісно замовк.
Дівчина злякано поглянула на мене, запопадливо притакнула.
-- Потім ще раз розкажеш Тімі про тих людоїдів. Так як мені вчора, тільки з подробицями.
-- Добре, -- відповіла вона тихо.
У величезних очах, які здавалося займали більшість трикутного, котячого обличчя дівчини, я вперше зауважив проблиск надії.
-- Сашко піде зі мною, ми повинні допитати певну шанувальницю гуляшу з людського м’яса, -- закінчив я.
Питань не було, отже всі розійшлися виконувати доручення. Ми з Рюміним марширували енергійним кроком, намагаючись до мінімуму обмежити перебування на морозі. До штабу було якихось три кілометри. Нам потрібно було встановити особу таємничої Вєри, порозмовляти з кимось з НКВД. Я хотів, щоб це вони арештували жінку, на цьому етапі я волів не світитися. З іншого боку, як майор ГРУ, я б отримав в своє розпорядження машину з водієм… Я міркував про це всю дорогу, дихаючи закритим шарфом носом, та це не дуже допомагало, крижане повітря і так обпалювало живим вогнем слизову оболонку.
Махнувши документами перед очима знайомого вартового, ми зайшли у вестибюль, старанно стріпуючи сніг з чобіт. Жінка, що сиділа за столом в закинутій на мундир шубі, байдуже підвела голову.
-- Слухаю, лейтенанте?
-- В мене призначена зустріч з генералом Мануїльським, -- сказав я.
Вона перегорнула кілька сторінок, покрутила головою.
-- Вас немає у списку відвідувачів на сьогодні. Напишіть, товаришу, рапорт своєму безпосередньому начальникові, він…
-- Подзвоніть, будь ласка, до генерала, -- обірвав я її різко.
Вона почервоніла від злості, не звикла щоб їй вказував якийсь там лейтенант, але стримала слова, вже готові злетіти з вуст. Мануїльський очолював відділ кадрів, займався особовими справами офіцерів, одним словом, був великою шишкою. Ймовірність, що йому захочеться говорити з якимось невідомим лейтенантом, була мізерною, однак наслідки помилки могли виявитися поважними – існували набагато гірші призначення, ніж праця в штабі, тому дівчина все-таки підняла слухавку. Я не переживав про наслідки телефонної розмови, генерала було поінформовано, що рано чи пізно я завітаю до нього.
-- Третій поверх, кімната триста дванадцять, -- повідомила вона мене, значно смиреннішим голосом.
Махнувши рукою, я наказав Рюміну залишитися на першому поверсі, а сам помчав вгору по сходах. В мене перехопило подих вже на другому поверсі, решту дороги я пройшов сходинка за сходинкою, тримаючись за поручні. Хоча від сніданку минула щонайбільше година, я відчув, як в шлунку в мене сильно засмоктало. На мене напало лихо, яке винищувало Ленінград – голод.
Я постукав і дочекавшись дозволу, увійшов в кабінет генерала. Мануїльський, худорлявий, сивий чоловік років під шістдесят, привітався зі мною, сердечно потиснувши руку, але широка посмішка на його обличчі не розповсюджувалася на очі.
-- Чим можу допомогти, лейтенанте? – запитав він.
-- Майоре, -- поправив я, показуючи документи. – Я веду розслідування в справі нападів на солдатів, тих ритуальних, товаришу генерале.
Він кивнув раптово спохмурнілим обличчям, щоправда, всю цю справу намагалися утримати в таємниці, але люди, як то люди – пліткували, зрештою, Мануїльський мав доступ навіть до найбільш таємної інформації.
-- Як я можу допомогти? – повторив він, вказуючи мені на крісло, сам всівся за столом.
-- В принципі мені потрібна тільки допомога представника НКВД, -- повідомив я. – З доступом до особових справ офіцерів. У вас тут є хтось такий, правильно? Безпека штабу вимагає…
Він обірвав мене жестом, потягнувся до телефону.
-- Товаришу Кутєпов, зайдіть до мене, -- кинув він різко в слухавку. – Коньяку, майоре? – запропонував.
-- Краплинку. Не хотілося б напитися на службі, -- відповів я з кривою посмішкою. – Пайок лейтенанта не надто багатий, -- пояснив я, побачивши як співрозмовник підняв брови. – А на порожній шлунок…
-- Ах, так, ваша легенда… -- буркнув він задумливо.
Генерал поставив на стіл пляшку грузинського коньяку, розлив по кришталевих стаканчиках, витягнув з шафи банку ікри й кілька скибок житнього хліба і запросив жестом частуватися.
-- За ГРУ! – підняв він тост, вживши нову назву военной разведки.
-- За армію! – відповів я взаємністю, піднявши келих.
-- Добре, що армія веде слідство, яке має відношення до армії, -- обізвався він за якусь мить. – НКВД інколи надто… -- він не закінчив, стиснувши вуста. – Беріть, не соромтеся, -- сказав він, побачивши які погляди я кидаю на хліб. – В нас купа часу. Хоча кабінет товариша Кутєпова в кінці коридору, він не з’явиться раніше ніж за п'ятнадцять хвилин, -- повідомив з кислою міною.