Було видно, що цей фрагмент йому не сподобався, сваритися з офіцером відправленим самим Сталіним – винятково безглуздий спосіб покінчити життя самогубством. Факт, що я ніколи в житті не зустрічався з Головнокомандуючим, не мав жодного значення. Однак кожне слідство можна нишком саботувати, тому я показав йому ще один пункт.
-- “Діяльність слідчої групи буде оцінюватися виключно Главкомом”… -- читав щораз повільніше Кутєпов.
-- Тепер вам зрозуміло, полковнику?
Оскільки він мовчав, я вирішив уточнити.
-- Як тільки ми закінчимо розмову, я зійду в кімнату для зв’язку і складу свій щоденний звіт, бо товариш Сталін хоче, щоб його постійно тримали в курсі, й доповім про факт підключення до слідства досвідченого працівника ленінградського НКВД, полковника Кутєпова. Від успіху моєї, а властиво тепер вже нашої місії, залежить доля Ленінграда. У випадку невдачі всю групу буде розстріляно. Принаймні, я так гадаю, -- додав я. – Навіть, якби якимось чудом вам вдалося уникнути смерті, потрапите в табір. Самі знаєте, що в’язні роблять з колишніми чекістами…
Не дивлячись на холод, що панував у кімнаті – з огляду на документи, кабінет не опалювався, надто велика небезпека пожежі – на чолі мого співрозмовника з’явилися краплини поту. Він знав.
-- Що… що мені робити? – сказав він затинаючись.
-- Для початку покажіть мені справу Бєляєва. Потрібно перевірити його коханку, здається її звати Вєра, -- відповів я. – Я хочу допитати її, та бажано, щоб це ви заарештували й помістили цю бабу в такому місці, де я…
Кутєпов зірвався з крісла і підійшов до однієї з етажерок.
-- Бєляєв, Бєляєв… -- бурмотів він, водячи пальцем по спинках тісно напханих течок. – Я не тримаю тут всі документи, -- пояснив. – На першому поверсі у нас спеціальний архів, але Бєляєв – полковник, отже його досьє повинно бути тут.
-- Ви з ним не знайомі?
Енкаведист зітхнув і поблажливо поглянув на мене.
-- У Ленінградському Військовому Окрузі служить понад сто двадцять полковників, я не знайомий особисто навіть з половиною. Знайшов, -- сказав він і, крекнувши, витягнув солідну картонну теку.
Він з тріском кинув справу на стіл, здув пилюку і почав переглядати. Я забрав автоматично протягнену по документи руку.
-- Ці дані, як і наш архів, -- Кутєпов кивнув у бік етажерок. – Цілковито у вашому розпорядженні, майоре, але я сам швидше знайду запис про знайомих Бєляєва. Я зробив його особисто.
В голосі Кутєпова я не зауважив агресії, швидше холодну ввічливість, що мені зовсім не сподобалося. Це свідчило про його інтелект. Очевидно, Кутєпов відразу зрозумів, що ми тимчасово залежимо один від одного, немов пара акробатів на трапеції. Однак пізніше, коли спільний виступ закінчиться, настане час звести рахунки, в цьому можна бути певним, як в тому, що зайде сонце…
-- Вєра Бахалова, двадцять дев’ять років, капітан військ зв’язку, -- сказав він, натягнувши на ніс пенсне. – Якщо бажаєте, за годину капітан чекатиме на вас… -- він на якусь мить задумався. – В Одинадцятці. Виділити вам машину? – запитав турботливо.
Я ввічливо подякував. Щоправда, в’язниця номер одинадцять Ленінградського Військового Округу знаходилася доволі далеко від штабу, але завдяки генералові Мануїльському я вже мав транспорт.
***
Спочатку я зайнявся рапортом і відзвітував про залучення до слідчої групи полковника Кутєпова, краще не спокушати долю, адже всяке може трапитися: смерть від переохолодження, напад канібалів чи випадковий постріл – це реалії скутого кригою Ленінграда. Нікого б не здивувало, якби щось схоже трапилося зі мною. Я волів, як говорили до революції, не вводити у спокусу свого нового співпрацівника… Тепер, коли я формально включив його у групу, він зробить все, що в його силах, щоб зі мною нічого не трапилося, інакше йому, як найстаршому за званням доведеться повідомити Головнокомандувача про хід слідства. І взяти на себе відповідальність. А в мене склалося стійке враження, що він волів би цього уникнути… Що й не дивно – татко Сталін не любив жартів, а завдання було дуже важливим, важливішим, ніж скидалося на перший погляд. Всупереч німецькій пропаганді, їм не вдавалося зламати оборону Ленінграда. Ну бо як? На заході Фінська затока з мінними полями, через які не прослизнув би навіть човен, яку додатково захищали гармати морської фортеці Кронштадт і потужний Балтійський флот: два крейсери, тринадцять есмінців, кільканадцять сторожових кораблів, понад сорок підводних човнів, десятки торпедних катерів… На сході озеро Ладога, яке захищала Ладозька флотилія. І все це в ситуації, коли німці могли тільки мріяти про кораблі подібного класу, їхній військово-морський флот виконував інші завдання. На півночі – Карельський укріпрайон, укомплектований 23 армією генерала Пшеннікова, який будували двадцять років і який небезпідставно називали “Щитом Ленінграда”. На південному напрямку – порівняно під найбільшою загрозою атаки – розмістили Невську оперативну групу, а також 8, 42 і 55 армії, повітряний захист забезпечували сотні літаків 7 корпусу винищувачів, льотних полків 23 армії й Балтійського флоту… Ні, у відкритому бою німці не мали шансів. Однак залишалася інша можливість – масовий голод. Щоправда, не могло бути і мови, щоб ворог захопив контроль над озером Ладога, але це не виключало обстрілів артилерії чи бомбардувань “Дороги життя”, що вела по ньому. Німці вже двічі переривали транспорт харчів, бо канібали, яких я розшукував, перебили патрулі морської піхоти, які прикривали постачання продовольства в Ленінград, що дозволило розвідці ворога успішно керувати вогнем власної артилерії. Було достатньо кількох тижнів, аби серед непохитних, загартованих солдатів Балтійського флоту почали ширитися панікерські настрої та жахливі чутки про секту людоїдів. Бойовий дух впав і не дивлячись на драконівські кари, які загрожували за непокору перед лицем ворога, було зафіксовано перші випадки відмови виконання наказу. Всі мали відношення до патрульної служби в околицях “Дороги життя”, на які нападали канібали. Тому Главком втрачав терпіння, ще трохи й полетять голови…