Закінчивши справи у відділенні зв’язку, я відпустив Рюміна і зійшов у склади, царство Надії Єлізарівни. Ще на сходах я почув її голос. Закутана в єнотову шубу, вона диригувала групкою рядових, які тягали мішки з мукою. Ті звивалися, мов муха в окропі – Надя не давала наплювати собі в кашу, а служба при штабній кухні була мрією майже кожного солдата. Тут нікому не загрожував голод, навіть рядовий склад харчувався краще, ніж фронтові полковники.
-- Вітай, кохана, -- прошептав я, обіймаючи Надю за талію.
-- Сашко, негіднику! – вона ляснула мене по плечу з вдаваним гнівом. – Де ти пропадав?
-- Марнував час, намагаючись здогадатися, що в тебе під шубою, -- збрехав я галантно, гладячи її по дупі.
Вона не була бридкою, може трохи пухленькою – ризик пов'язаний з професією, однак мені дошкуляв голод і хотілося тільки додатково поїсти. Зрештою, що там казати, не тільки я так реагував – статистики прогнозували радикальне падіння народжуваності, а кількість зґвалтувань у, хай там як, місті, що налічувало, не дивлячись на евакуацію, понад мільйон мешканців, впала майже до нуля. Можна створити новий лозунг: “ Голод гарантує моральність”. Ну, принаймні в цій сфері, бо в інших не дуже…
Вона захіхікала, проте відіпхнула мене легенько.
-- Приходь після обіду, -- шепнула. – Зараз я зайнята.
-- На жаль, служба не дружба, -- сказав я. – Не зможу. Я власне в службовій справі, голубко.
Схопивши Надю за руку, я затягнув її до одного з відкритих складських приміщень. На її обличчі з’явилася поблажлива посмішка, властива жінкам, яких безперестанно оточує чоловіча увага, однак очі зраджували роздратування.
-- Я ж сказала, в мене немає часу, -- фиркнула вона різко.
Я мовчки підсунув підписаний Мануїльським документ, який надавав мені право отримувати продуктовий пайок майора. Вона швидко прочитала написане, зиркнула на мене з-під опущених повік.
-- Чим можу допомогти… майоре? – запитала.
Вона трохи схилила голову, грайливо відкинула з чола пасмо волосся, виставила наперед пишний бюст. Ну так – для майора варто й постаратися, це не якийсь жалюгідний лейтенантик… Я не боявся викриття, в документі не уточнювалася моя посада, мабуть, вона взяла мене зо одного з всюдисущих штабних паразитів, майже кожен з них готував більше чи менше таємний звіт. Як говорив Дзержинський:”Довіряй, та перевіряй”. Нічого особливого, люди пристосувалися.
-- Я хотів би отримати пайок на тиждень наперед.
-- Це серйозна вага…
-- Я на машині, -- обірвав я. – Зможеш приготувати все на завтра?
-- Звичайно, -- запевнила вона. – Це все, товаришу майоре?
На якусь мить я завагався – питаючи про коханку Бєляєва, я міг викликати в Наді підозри, з іншого боку, якщо вона щось знає… Слідство рухалося повільно, наразі я не міг похвалитися особливими успіхами, а час підганяв.
-- Що ти знаєш про Вєру Бахалову? – зважився я нарешті.
Я сумнівався, що вона почне розпускати чутки про мене, навіть якщо здогадається, що я питаю не просто так. Ми, радянські люди, вже давно навчилися, що в справи влади краще не лізти.