І от він уперто долає свої Еверести. І про нього не пишуть реляцій у газетах (і не напишуть), і дружина лежить та лежить, читає в «Вечірньому Києві» оголошення про чиїсь розлучення, дивиться на Брайка з сумом і любов’ю, а він тільки супить свої світлі брови, стискує щелепи, від чого його безкровне худорляве обличчя стає таким розумним, таким нервово-прекрасним, що Медея готова заплакати від щастя.
Вона завжди знала все. Знала й про сьогоднішній день. Коли Брайко, напоївши дружину кавою, зібрав свої папери, поправив краватку, підійшов і поцілував Медею в чоло, вона сказала:
— Тільки прощу тебе: не нервуй.
— Хай нервують наші вороги.
— У тебе ж ніколи не було ворогів. Ти такий добрий.
— Не було — то будуть. Від сьогодні матиму їх повні жмені.
— Мені страшно, Даниле.
— Добре, хоч не назвала мене Даєю.
— Мені так страшно сьогодні за тебе, що я хотіла, щоб ти був не просто Данилом, а Данилякою, Данилярою, Данилищем.
— Буду всім.
— Власне, нічого нового в твоїй поведінці я не бачу. Ти завжди стояв на таких позиціях. Взяти хоча б Діжу. Як ти воював за те, щоб перевести його до Києва.
— Тоді це не було так помітно. Сьогоднішній день — грань між двома епохами в житті нашого інституту. Треба мати рішучість переступити цю грань — і тоді стане легше.
— Легше — це взагалі. А тобі буде трудніше.
— Ти ж знаєш моє ставлення до труднощів.
— Подзвониш мені, гаразд?
— Постараюся. Але не жди, що це буде швидко.
— Гадаєш, що засідання затягнеться?
— Може затягтися, і дуже.
— Але ти однаково подзвониш.
— Як завжди.
— Що б ти порадив мені почитати?
— Звичайно ж, «Доктора Фаустуса».
— Цей роман неквапний, як моє життя. А твоє життя коло мене — прісне, як проскура.
Медея розгорнула роман Томаса Манна на закладеній сторінці, прочитала: «Юність — це смілива готовність зануритись у стихійне».
Її Брайко вже не був юним. Мав під п’ятдесят. Але зберіг готовність зануритися в стихійне, якщо те стихійне було обіцянкою прекрасного.
ЧЕРВОНІ ТРОЯНДИ
Антон Кузьмич Кошарний, головний інженер Інституту житла, належав до найзапекліших київських болільників. Залежно від ставлення до футбола він поділяв людство на дві категорії: справжніх людей, так би мовити, еліту, і другорядних. Як для стародавнього грека найбільшою святинею був храм Зевса Олімпійського чи там Афіни Паллади, так для Кошарного (та іже з ним, можливо, навіть не виключаючи автора цієї іронічної розповіді!) святинею номер один стали тепер ворота київської футбольної команди «Динамо», а верховним жерцем, який вершив найвищі таїнства в тій святині, воротар-абориген, чи варяг, чи неофіт.
Навіть сьогодні, в цей напружений до краю і відповідальний день, Кошарний, як тільки переступив поріг приймальні і забачив на дивані Діжу, ненависного хлопчиська Діжу, того самого Діжу, на якому в найчорніших проскрипціях Кошарного вже було поставлено хрест як на керівникові архітектурної майстерні, — отож повторюємо, як тільки він уздрів Івана, першими його словами було:
— Від сьогоднішньої гри залежатиме все: чемпіони наші хлопці чи ні.
— Абсолютно точно, — серйозно сказав Діжа.
— Нічиєї бути не може, — відмикаючи двері свого кабінету, вів далі Кошарний.
— Яка ж нічия? Тільки перемога!
— Заходь до мене, — сказав Кошарний. — Я, брат, сьогодні всю ніч не спав. Не можу — й усе.
— А я спав спокійно, — зупиняючись на порозі, так, щоб бути водночас у приймальні і в кабінеті, мовив Діжа.
— Ти віриш у перемогу?
— Завжди.
— Слухай, кинь! До чого тут завжди! Йдеться про сьогоднішнє змагання. Тут, брат, така історія: хто що сьогодні набере, з тим і козакуватиме далі. Кому очки, а кому нолики. А нолик круглий — на ньому ого-го як можна покотитись!
— Хтось сторонній міг би подумати, що тебе зовсім не обходить, будеш ти колись доктором архітектури чи ні.
— До чого тут доктор архітектури?
— Але щонайпалкішою твоєю мрією є — стати магістром футболістики, — казав, не слухаючи Кошарного, Діжа, і головний інженер тільки тепер збагнув, що той бере його на кпини.
— Без твоїх штучок, — застережливо підняв руку Кошарний. — Я тебе вже знаю.