— Вмийся! — гримала на неї мати, яка, незважаючи на філологічну освіту й читання класиків, не завжди вміла стримувати нерви.
Вероніка вмилася, а сльози однаково текли. Нагодився батько, обійняв її, поцілував у заплакані щоки, сказав:
— Давай вип’ємо з тобою, доцю, за моє сорокаліття червоного вина. Сядемо отут, збоку від столу, та й вип’ємо. Бо мати старається не для нас, а для гостей. Вона для них іменини готує, а про нас забула. Та й подумати тільки! Міністр тут буде і аж два заступники міністрів, а ще академіки та доктори всіляких наук. І це — до твого батька, який ні міністр, ні доктор, а просто собі чоловік. Та й усі вони теж насамперед люди, і в кожного є сімейство, є діти, а такої от Ніки, як у мене, — тут уже звиняйте, — нема ні в кого! Мати це наша добре знає, та сьогодні забула...
Батько її все-таки спровадив до сусідів, але випили вони за його здоров’я червоного виноградного вика, терпкого й гіркувато-приємного, мов недоспілі яблука, що їх пробуєш раннього літа, і вже полегшало на душі в дівчинки, не було кривдно, як перед тим.
Ще колись їхала з батьком пароплавом з Херсона до Києва. Здається, пароплав звався «Ломоносов», хоч назва його не мала жодної уваги. Важило в тій давній пригоді лиш те, що якраз тим самим пароплавом поверталися з якоїсь кіноекспедиції молоденькі кіноактрисочки, такі собі стрибливі істоти, яскраві, розмальовані, супермодні і задавакуваті до нестями. Вероніка тільки гірко проковтнула слину (нещасна дев’ятикласниця в ситцевому платтячку), дивлячись на мигтіння по палубі та по салонах тонкостанних дівчат з кінолегенди. А вони всі, в свою чергу, з таким самим захватом і ковтанням слини дивилися на... її батька, на Василя Васильовича Кукулика, що ходив по пароплаву, мов втілення справжнього мужчини, спокійний і прекрасний, як небожитель. Забувши про себе, Вероніка пишалася тоді батьком, може, несвідомо вчуваючи в його привабливості і свою майбутню принадливість.
І от звідкись береться тепер такий собі Антон Кошарний і хоче узурпувати всі права на її батька!
Зранку вона чула, як батько дзвонив по телефону, і догадувалася: до Кошарного! Адже сьогодні закінчення конкурсу, а Кошарний — секретар жюрі. Окрім того, він головний інженер батькового інституту, і взагалі — права рука Василя Васильовича Кукулика, щоб вона всохла!
Ненавиділа Кошарного! З його влазливим голосом, з тихою обережною ходою, з довгими пальцями, що ними так і норовив забратися вам у душу.
Він ходив до них мало не щодня. Щоразу приносив у шкіряній теці пляшку кримського портвейну, ефектно диркав замком «блискавкою», шанобливо говорив:
— Гадаю, не зашкодить, Василю Васильовичу!
— Ви й штопор принесли! — знущалася відверто Вероніка.
Кошарний не бентежився нітрохи:
— Є.
— А чарочки? — не відставала Вероніка. — Ви б уже заодно її чарочки захопили. Пластмасові. Продаються в «Синтетиці» на Червоноармійській.
— Верко! — гримав батько.
Все в ньому любила, окрім цього «Верко!». Віяло від нього чимсь брутальним, грубим насильством. Вся любов її до нього вмить розвіювалася вітром тільки за те, що називав її «Веркою» при Кошарному.
А ще ненавиділа вона розмови Кошарного. Той говорив тільки про футбол. Хто виграє, хто програє. Гравець! Для нього все життя — це тільки виграші й програші, а більше нічого. Ні совісті, ні честі, ні праці, ні поту, як он у Володі, коли він цілий день посидить у кабіні панелевоза та попиряє через усе місто важезні панелі для нових будинків. А ще любив Кошарний говорити про те, кого куди поставили, а кого переставили, а кого й зовсім відставили, або ж — кого висунули, кого пересунули, а кого й зовсім відсунули-усунули. Так ніби був шаховим майстром і тільки й мав у голові оте совання-пересовування людей-фігур по квадратах шахівниці життя.
Був завжди вичищений і напрасований, а під нігтями чорніли серпи бруду. Ніби рив десь нору перед тим, як завітати до свого директора. «Цей підриється хоч під кого», — з огидою думала Вероніка і не могла ніяк збагнути, чим той так міг сподобатися її батькові, який ніколи не любив підлабузників, завжди відзначався вродженою селянською іронічністю в поглядах на життя. Може, на старість захотілося спокійного життя батькові, а з такими прилипалами, як Кошарний, справді можеш жити спокійно, затишно, надійно захований від усіх адміністративних бур. Як ховає Кошарний від тих бур її батька, Вероніка могла пересвідчитися хоча б на перебігові цього конкурсу. Рік батько не робив нічого, все за нього робив Кошарний, а батько тільки ходив-покректував, потирав долоні та глибокодумно гмикав, коли його питали про конкурс.
Та хіба справа в цьому!. Навіщо було приховувати від самої себе найголовніше: вона боялася, що Кошарний лізе в батькову душу, щоб згодом простягти лапу по неї, Вероніку. Він належав до нечисленних шерег київських холостяків, отих високоосвічених молодиків, що все чогось очікують, шукають собі в дружини мало не шемаханських царівен і не можуть ніяк знайти, а тим часом настирливо штурмують вигідні місця і посади в житті і обкручують різноманітних Василів Васильовичів та Іванів Івановичів. Щось підказувало Вероніці, що Кошарний мітить саме на неї, хоч той жодного разу прямо про це не говорив і поки що «залицявся» чимдуж лише до батька.
Але те, як швидко він просунувся в головні інженери, як вигадав він цей конкурс і як щось там цілий рік мудрував-хитрував, — усе це непокоїло Вероніку більше й більше, і сьогодні її неспокій став просто нестерпний, лихі передчуття мучили її з ночі, а ранок, замість полегшення, приніс ще тяжчі думки й побоювання. Бо Володя не дзвонив, і вона згадала, що сьогодні кінчається конкурс, і все чомусь сплелося в один тугий клубок: і батько, і Кошарний, і Володя, і конкурс. А що, коли справді Володя потай від усіх подав проект на конкурс! І оті начерки, що він їй показував, то були тільки ескізи чогось великого, й сміливого, і буйного, й божевільно-прекрасного, як це: й може бути в її Володі!
І тут знов чула вона тихий голос Кошарного, і так їй ставало тоскно й тяжко, що Вероніка аж стогнала. Володя не дзвонив і не дзвонив. Батько вже вирушив на своє ювілейне спіткання з жюрі і з своїм Кошарним, мати поралася на кухні, день починався погано вкрай погано, Вероніка, зціпивши зуби, намагалася відкинути від себе всі лихі думки й передчуття, а що знала на те лише один, суто жіночий спосіб: гнів — то й розгнівалася. На кого? Ну ясно ж: на Володю Пушкаря. Змарнувала через нього відпустку, просиділа все літо в Києві, а тепер має винагороду!
Вероніка схопилася з ліжка, вмилася, швиденько одяглася, не стала снідати, вискочила, на сходи. Ви чули, як лунає на кам’яних сходах стукотіння високих дівочих каблуків! Трах-тах-тах! — ось як воно лунає.
ЗНОВ ЩОСЬ НЕЦІКАВЕ
Механік з автоколони попросив Володю, щоб той підкинув його своїм моторолером на Кловський спуск. З бульвару Лесі Українки вони завернули на вулицю Мечникова, пролетіли повз потонулі в зелені корпуси Жовтневої лікарні, поминули будівництво нового магазину, вискочили на Кловський спуск.
— Ого, я тут давно був. Вже встигли заасфальтувати, — сказав Володя, не обертаючись до свого пасажира, що, гикаючи від поштовхів, підстрибнув ззаду на сидушці. — Живеш у Києві, нічого не знаєш, чудеса!
— Ти ще багато, синок, не знаєш, — сказав механік.
— Не заперечую.
— Наприклад, отой будинок, що ми проїхали, знаєш, хто його будує?
— Та звідки ж?
— Стригуни.
— Хто-хто?
— Пострижені. Ті, що п’ятнадцять діб одержали за хуліганство. А цей будинок для працівників міліції. От їх і приводять сюди з тюрми на відробіток квартири й харчів. Ну, спиняй свою чортопхайку, я вже дома. Спасибі.
Повертаючись, Володя зупинив моторолера неподалік від будівництва. Два міліціонери соромливо ховалися в затінку від кленів, намагалися не дивитися на «будівельників». Навіть міліціонерам було соромно. А ті, здебільшого молоді, здорові, в найстрокатішому вбранні, всі обстрижені, мов новобранці, пиряли цеглу, подавали розчин, підгейкували один на одного, підтюкували.