Кукулик похитнувся від несподіваного удару: Несподіваного і смертельного. Якби ж то не вона! Якби таке запитання поставив хтось інший! Діжа, наприклад. Від нього б Кукулик просто відмахнувся: демагогія! Брайкові б відповів: конкурсом треба керувати, щоб не пустити справу на самоплив. Кошарний групував громадську думку. Але Тетяна Василівна!
Бум-м! Все полетіло шкереберть. Все посипалося, як з верби груші. Битву закінчено. Пошлемо санітарів підбирати вбитих і поранених?
Та ні. Ще не кінець. Кошарний б’є з флангу. Він схоплюється, червоний, спітнілий, переламується майже навпіл, щоб дістати Тетяни Василівни і вжалити її своїм криком, і кричить їй просто в обличчя:
— Це інсинуація! Брудна інсинуація!
Санітари стоять з носилками. Вони ждуть.
ДЖОКОНДА
— Повір мені... я нічого не можу збагнути... Це... ти в мене... перша... Ти...
— А ти в мене...
Треба було казати далі: «А ти в мене вже не перший» або: «А ти в мене другий». Другий — який жах і сором! З її гордістю, з її неприступністю — і другий! А перший був там, у горах, коли вона помішалася на альпінізмі, перший був альпініст, майстер спорту, чорнявий, вогненноокий, білозубий, дужий, здоровий, як тур. Коли видряпувалися на вершину і лічили пульс, то в декого він доходив навіть до 160 ударів на хвилину, а сто тридцять чи сто сорок — було звичайне явище, а в нього ніколи не перевищувало 88. Сімдесят два удари на рівнині і вісімдесят вісім після підйому на гору, хай хоч найвищу. І ніколи більше. Залізне серце. Чи він зачарував її своїм серцем? Негідник з залізним серцем. «Навіть твоя тінь має колір живого тіла, навіть тінь сповнена твоїми неповторними запахами». Як вона могла слухати таку гидоту? І це їй подобалося. І коли він цинічно заявив їй, що його любов дійсна тільки на вершинах, а на рівнині вона зникає, їй ще навіть лізло в голову оте дурняче з «Кармен»: «У нас ведь было счастье». Той ждав від неї сцен, істерик, розпачу, але вона втрималася, хоч важко було. Не діждеться! І ніхто ніколи від неї не діждеться! Він тоді ще сказав їй: «Не журися, дитинко! Краса в жінок, як пальне в атомному реакторі, — її вистачає надовго». — «Ти не помилився, — відповіла вона йому, — моєї краси справді вистачить надовго, дуже надовго. Тільки не для таких...» А тепер? Не може вона сказати Володі: «А ти в мене другий». Він сказав: «Ти в мене...» Вона відповіла: «А ти в мене...» І все. Досить. Краще не скажеш.
І тут з нею сталася істерика. Не через Володю, а через того, через спогади про те давнє... Вона впала Володі на груди і зайшлася в мовчазному плачі. Задрижали її зсудомлені (тепер уже не зіщулені кокетливо, ні) плечі, затіпалася вона вся. Ой Володю, Володю, аби ж ти тільки...
Вони сиділи під старим дубом, дуб кропив їх зеленою росою, хмари бігли по небу, напливаючи на сонце, що випручувалося з їхніх обіймів, полохливі тіні бігли по землі, черкали Вероніку по ногах, лоскотали їй шию, високу білу шию. Володя безпорадно пригортав дівчину до себе, озирався навкруги, мовчки шукав звідкись порятунку. За дубами, з зелених гущавин захрипіло:
— Хар-р-р! Хар-р-р!
Вероніка вся тіпнулася:
— Що це? Що?
— Не бійся, шуліка, — сказав він.
— Я так злякалася.
— Не лякайся, я з тобою. — Тут, мабуть, слід було сказати традиційне: «І завжди буду з тобою», але Володі не хотілося казати традиційного, а свого він нічого не вигадав. Він погладив пальцями шию Вероніки і промовив тихо:
— Яка в тебе шия!
— А яка? — вона підвела на нього очі. В очах ще блукав страх, блукали далекі грози душевних тривог, і від цього очі в неї були, як ніколи, чудові.
— Ну, така, — сказав він, і цього вистачило їм обом.
— Знаєш що? — сказав він.
— А що?
— Я ще хотів сьогодні повезти тебе за ці ліси, за Нові Петрівці, до пам’ятника.
«Він чув мій поклик тоді!» — здивувалася вона.
— Там би ми подивилися бліндаж Ватутіна...
«Чув, чув, знає!»
— І нарвали б квітів. Там ще торішні безсмертники ростуть над ходами сполучення.
«Чув!»
— Але ми сьогодні не поїдемо.
— Чому?
— Бо вже пізно.
— Хіба пізно?
— Дивись, майже темніє.
— То хмари.
— Може, й хмари. Але ми ще поблукаємо по лісі.
— Поблукаємо.
Вона не впізнавала себе. Ніколи не була такою слухняною. Спробував би хтось так нею командувати!
— Я згадав знаєш що?
— А що?
— Ніколи не вгадаєш.
— Як не вгадаю, то й не мороч мені голови.
— Ти розгнівалася?
— Ні, але тобі хочеться мене розгнівати.
— Зовсім не хочеться. Я згадав про Леонардо да Вінчі.
— А про Наполеона ти не згадав?
— Ну чого ти, справді?
— Ми ще й досі сидимо на землі.
— Сидимо.
— До чого ж тут Леонардо да Вінчі?
— Справді. Мені хотілося тебе заспокоїти.
— Вже пройшло. Я спокійна.
— А я хотів сказати, що ти мені нагадуєш чомусь Монну Лізу.
— А Вероніку?
— Ні, саме Джоконду. З її холодним усміхом, з її байдужістю. Нічого не сподівається, нічого не прагне... Посміхається і навіть сама не знає чому...
— А ти не помиляєшся?
— Звичайно! Так я думав до сьогодні. А тепер...
— А тепер я знову стаю Джокондою.
— Не вийде. Тепер я тебе знаю.
— Ти ще не все знаєш.
— Ну, що можу, те й знаю.
Вона знов злякано притулилася до нього.
— Та чого ти?
— Так. Мені стало холодно. Давай походимо.
— Давай.
— В кіно герой і героїня завжди бігають по лісі. Ганяються одне за одним. Це так ефектно.
— Хочеш? То й ми побігаємо! — запропонував він.
— У мене відразу починається сильне серцебиття, — сказала вона.
— А я не пробував. Очевидно, й у мене.
Він не хвалився залізним серцем. Нічим не хвалився.
— Так що ж твоя Монна Ліза? — спитала Вероніка. Вони йшли по мокрій траві, їхні ноги пахли травою, волосся у Вероніки теж пахло травою.
— Леонардо писав її портрет шість років. Уявляєш: малювати флорентійську міщанку шість років! Вона була дурна, як гуска. В майстерні Леонардо влаштував справжній клуб за нашими сучасними уявленнями. Там виступали найкращі музиканти. Декламатори читали вірші великих поетів. Співаки демонстрували мелодійність своїх голосів. Шість років. З двадцяти чотирьох до тридцяти років свого життя третя дружина флорентійського купця Франческа дель Джокондо Монна Ліза ходила на сеанси до майстра Леонардо, слухала там музику, співи, поезії, дивилася пустими очима, про щось думала. Коли в неї з’явився той усміх, який чарує людство вже півтисячі років? І чи з’являвся він взагалі на її досить посполитих устах? Може, той усміх вимріяний самим Леонардо? Може, то його геніальність виявилася у тому усміхові?
— Ти фантаст, Володю!
— Леонардо якось сказав: «Художник, що має незграбні руки, малюватиме на своїх картинах тільки такі руки». Раз він зміг намалювати цей єдиний в історії людства усміх, виходить, він мав його якщо не на своєму лиці, то в своїй душі.
— Говори, Володю, я слухаю...
Він не хвалив її, забув про неї зовсім, не хвалив і Джоконди, а хвалив Леонардо да Вінчі. Так, наче той потребував його похвал!
— Але найстрашніше те, що месер Джокондо відмовився взяти портрет своєї дружини і платити майстрові за його роботу. Ти уявляєш?
— Уявляю. Про таке завжди пишуть у всіх історіях мистецтв. Це бродячий сюжет. Всіх великих художників спіткала така доля.
— Але ж це несправедливо! Вкладати все своє серце у твір, а його потім бракують, не беруть, не приймають!
— Не розумію, чому це тебе так хвилює? І саме сьогодні. І саме тут.
— І я не розумію, — винувато сказав Володя. — Я зовсім здурів від тебе, Вероніко. Мені здається, що я не здатний ні до чого, що я нездара, що я...
— По-перше, ти шофер, — засміялася вона.
— Шофери тепер, як колись пастухи. Їх багато, і це вже не професія, а так собі...
— Крім того, ти будеш архітектором.
— Не говори про це.
— Чому?
— Мені здається, що я зміг би все, але архітектором...
— Ти мені скажи, що ти робив ці півроку?