Як бачимо, повноваження були досить широкі. Мабуть, ще з тих часів і повелося в роду Кошарних прагнення до того, щоб мати тільки для себе найжирніший борщ і найбільший шматок пирога, а якби змога, то й повітря чистого — найбільше, і неба над головою, і сонця в свою хату. Зі «схибистих місць» на Звіринці Кошарні перекочували до центру міста, на тиху Тарасівську вулицю. Професії в них щопокоління змінювалися, і вже батьки Кошарного спеціалізувалися на зубах: мати виривала, батько робив протези, так і жили потихеньку.
Цивілізація йшла назустріч Кошарним. Вона несла з собою, безліч консервів, псувала в місті повітря, а в річках воду різноманітними промисловими відходами, все це прекрасно руйнувало в людей зуби і забезпечувало Кошарних роботою не тільки в клініці, а й удома, де в батьковому кабінеті за китайською бамбуковою ширмою (дуже дорога і дуже рідкісна ширма з провінції Сичуань!) стояла монументальна імпортна бормашина, а в великій ванній кімнаті в численних шафочках ховалося все необхідне для хитромудрого продукування штучних зубів, коронок і цілих щелеп! Дантисти жили в достатку, але не мали слави, тому сина вирішили проштовхнути в сфери, де та слава кується й добувається. Так опинився Антон Кошарний в архітектурі.
Змалку прищеплювали Кошарному думку про те, що він повинен пишатися своєю спадковістю. Щодня чув Кошарний розмови на тему про киян і не киян. Мовляв, кияни в Києві — це здебільшого не кияни. Київ — тільки великий пункт на шляху людських мандрів. Для багатьох це Парнас, для інших — Голгофа, а кому — лише вузлова пересадочна станція, щоб їхати вгору, а іноді й униз. Кияни з діда-прадіда, як правило, живуть скромно, у них непомітні професії (ось ми — дантисти, а наш дядя — експедитор, а тітонька — продавець!), заправляють тут усім ось уже понад тисячу років — варяги, тобто прибульці, простіше кажучи, зайди. Мотивація? Київ, мовляв, потребує притоку свіжих сил. Хіба це не смішно? От він, їхній син, хіба це не свіжа сила? І так далі, і так далі, і так далі.
Так Кошарний вийшов у життя з твердим переконанням, що завдяки своєму, так би мовити, географічному становищу він має перевагу над усіма тими, хто не киянин. Особливо зросла в Кошарного певність своїх сил після введення обмежень, а згодом і заборони прописуватися в Києві приїжджим з периферії. Хай ти хоч і Ломоносов, а якщо ти не з Києва, а з Кобеляк, то гибій собі там, а до нас — зась! Ми самі собі Ломоносови, і Сковороди, і Шевченки, і Максими Горькі!
Коли в Інститут житла приїхав з Запоріжжя молодий кандидат архітектури Іван Діжа, Кошарний відразу відчув загрозу з його боку. Він тільки-но утвердився на посаді головного інженера інституту, вислуживши перед цим п’ять років вірою і правдою Василеві Васильовичу Кукулику і допомігши йому «висунути» колишнього головного інженера на посаду в Спілку архітекторів, бо Кукулик не мирився з своїм головним і будь-що хотів його позбутися, а в цих колах позбутися людини можна було, тільки висунувши її на якусь вищу, хоч, може, і непотрібнішу, посаду. Але тепер Кошарний злякався, що його теж кудись висунуть або засунуть, якщо в інституті стануть з’являтися такі таланти, як оцей провінціальний Діжа.
Він спробував позондувати грунт у Кукулика з наміром повернути голоблі Діжиної хури назад на Запоріжжя. Але Кукулик міг бути упертим як осел.
— Звиняй, голубе, — сказав він, — я погодився з думкою Брайка запросити Діжу на першу архітектурну майстерню, і я від цього не відступлюся. Прописка? Організуємо й прописку. І квартиру я доб’юся для нього. Футболістам же даємо, чому ж не дати архітекторові, та ще й здібному?
Тоді Кошарний пішов у атаку на Діжу. Запросив того до ресторану. Випили пляшку коньяку. Кошарний хвалив Діжині роботи, хвалив виселок у Запоріжжі, спроектований групою архітекторів на чолі з Діжею, якийсь його будинок на проспекті Маяковського. Потім почав лякати.
— Ти думаєш, тебе виписали сюди за талант? Помиляєшся! Тут не потрібні таланти. Тут потрібні негри! Чорнороби! Воли! Це ж столиця. Тут більше половини всіх архітектурних кадрів республіки. Хочеш самостійно проектувати — коти знов у мишачу нору. А тут — дивись, слухай, учись, дякуй. І по-пластунськи підповзай до архітектурних посад. Архітектор — це не талант, а посада. І в художників так само, і в письменників, і в композиторів, а ти ж думав як? Намалювати зуміє кожен. А просунути, проштовхнути? Тут потрібен авторитет, так би мовити, рука майстра. Щоб жодних сумнівів. В інстанціях сидять люди темні. Їм треба одержувати гроші хороші, через те вірять вони тільки перевіреному, щоб не рискувати. Рискнеш — полетиш з посади. А кому це потрібно? Тому й тримаються за авторитетів, за них стоять горою. А ти — авторитет? Ти ще невідоміший, ніж отой ікс у алгебрі. Хто там знає, ікс ти, ігрек а чи зет.
— Я — зет, — сказав Діжа.
— Ну, от і я ж про це. Піднімеш голову, висунеш передчасно — відірвуть!
— Не думав я про це, — спокійно відповів Діжа.
— То подумай, подумай.
— А навіщо.
— Як то навіщо? Пропадеш же в нашій столиці.
— Вона така ваша, як і наша. Та мені й однаково — столиця чи не столиця. Я звик працювати і більше ні про що не думати. Я архітектор, а не Томмазо Кампанелла або якийсь там Савонаролла.
— А я? Я теж будівельник, інженер, архітектор, а не апостол правди і добра. Але я бачу, що ти хлопець свій, і мені тебе жалко стало, і я вирішив...
— А ти не жалій...
— Та ні, я не в такому аспекті... Я до того, щоб ми були завжди разом, держалися купи. Це найголовніше — держатися нашим хлопцям купи.
І Кошарний жестом рук показав, як треба держатися купи, і обличчя в нього було злякано-плаксиве при цьому, і Діжа відразу зрозумів: Кошарний нездара, випадкова людина в мистецтві, безталанна й примітивна, як оті його жести...
— Не звик я до таких балачок, — сказав він.
— Ну, це пояснюється тим, що ти не жив у столиці, не був.
— Не цим, не цим пояснюй, — перебив його Іван.
— А чим же?
— Це вже йде від характеру. Один тільки балакає все життя, інший — працює. Так би мовити, розподіл праці. Я належу до тих, хто працює. Заважатимуть мені — видряпаю очі, горло перегризу! Ти ще лякатимеш мене інтригами...
— Ого, ще й які є інтриги!
— Чув. Але не боюся. Нема інтриг. Не може бути. А будуть — розвіємо! Інтриги хай у театр несуть, там зараз у п’єсах гостра нестача інтриг. А мені — не заважай працювати! Більше я нічого не знаю і знати не хочу. Ясно?
— Тебе всі бояться, — заговорив по-іншому Кошарний.
— Чому?
— Бояться, і все. Якийсь неспокій ти вносиш у душі. Сама твоя присутність уже несе неспокій. Коли ти стоїш коло свого столу, то в майстерні така атмосфера, ніби серед солдат, які ждуть генерала. Сковуєш ти людей. А коли заговориш — ще гірше. А коли хто побачить, як ти працюєш, — то ще гірше! Найгірше ж — наслідки твоєї роботи. Можна подумати, що в тебе десь заховано сотню рабів, або якась казкова скатертина, або ще щось містичне, понадприроднє, так неймовірно багато виходить з твоїх рук проектів, статей, рецензій, відгуків. Все це поза межами людських здібностей і спроможностей. І от усі бояться, що ти станеш вимагати від кожного такої самої працьовитості. А нікому не хочеться робити більше, порушувати свій спокій. І тому тебе не тільки бояться, а ще й ненавидять.
— Хто ж?
— Усі.
— І ти?
— Ну, до чого тут я?
Після тої розмови Діжа втратив до Кошарного будь-який інтерес. Не впливало навіть те, що Кошарний займав посаду вищу, ніж Діжа, був усе ж таки Діжиним начальником. Якщо над тобою поставлений дурень і ти добре знаєш, що то дурень, то треба або ж спробувати його усунути, або ж просто не помічати. Діжа знав, що усунути Кошарного не так легко, поки в інституті Кукулик, — отже, він просто ігнорував головного інженера як архітектора. Навіть з жалем іноді думав про Кошарного. Навіщо поліз чоловік туди, де його не засипане й ніколи не змелеться? Так би жив нормально, а тепер усе життя нестиме на собі тягар власної нездарності. Нездарність прозирала в Кошарного в усьому: в довготелесій, якійсь розгвинченій постаті, в задовгому сумовитому, мов сталактит, носі, в довгих руках з тонкими довгими пальцями, в занадто рідкому волоссі на тім’ї і в занадто білому, якомусь мовби курячому, тілі.