Кукулик глянув на Кошарного, так ніби вперше його побачив.
— Звиняй, товаришу Кошарний, — сказав твердо, безжальним голосом, — звиняй, але я вимушений говорити з усією прямотою. Ти підвів наш колектив, підвів і мене, та ще й як підвів! Звичайно, я винен, що передоручив конкурс тобі, я своєї провини не знімаю, хай товариші знають, і прошу товаришів з усією суворістю і прямотою, — він нахилив голову, підставив широку потилицю: бийте, намилюйте шию! — Але ж і ти, голубе, тобі доведеться... Не думай, що за тебе хтось відповідатиме, тут таке діло... От і Олексій Іванович скаржиться, що ти не давав йому проектів на розгляд... І інших товаришів неправильно орієнтував... Це ж неподобство!
Тетяна Василівна зрозуміла: в жертву принесено Кошарного. Гіркота сповнила її серце. Не мала більше сумнівів: Жеребило сказав правду. Що ж. Кінець. Було й нема. Тепер у неї лишився тільки обов’язок. Кукулик їй став просто гидкий.
— Я теж помилилася, — сказала вона, не піднімаючи голови, — я відстоювала проект «Космос». Особисто мені тепер зовсім нецікаво, що може ще сказати нам товариш Кошарний. Та й кому з нас цікаво? У нас тут не суд честі. Не для того ми зібралися. Що ж до мене, то я відмовляюся від своєї оцінки проекту «Космос» і пропоную дати йому заохочувальну премію.
Вимовляючи ці слова, вона стежила за виразом обличчя Кукулика. Жоден м’яз не ворухнувся на ньому, тільки посіріло обличчя ще більше і було сіре, як купа голови.
— А коли без премії? — спитав Діжа.
— Ні, я наполягатиму саме на заохочувальній премії. Можливо, пізніше ми ще раз повернемося до цього проекту...
— Чи не забагато честі для цих школярських вправ? — не стримався Діжа.
— Ні, не забагато, — Тетяна Василівна трималася просто героїчно.
Кукулик зрозумів: вона знає все! Кошарним тут не відкупишся. Доведеться платити не тільки рогами, як казав держбудівець, а й ратицями. Виходу він тепер не бачив. Думка в голові борсалася в’яло, мов засинаюча риба. Все стало байдужим. І тут вискочив Кошарний.
— Я справді, товариші, помилився. На мене просто найшло якесь засліплення, і я... розумієте, просто захопився... Але тепер я бачу... Я підтримую думку товариша Діжі. Справді, навіщо присуджувати проекту «Космос» премію? Хай навіть заохочувальну... Мене підкупила економічність цього проекту, про його справжню вартість я не подумав... Але тут товариші досить повно охарактеризували... Справді, хто захоче жити в таких квартирах? Адже там, по суті, знов наша «київська серія»... Я за те, щоб зняти цей проект з розгляду жюрі...
І знов ніхто нічого не розумів, окрім Тетяни Василівни й Кукулика. Щоправда, академік примружився і поклав пальці на брови, щоб сховати посмішку в насупленості. Йому так і кортіло поспитати: «А як же Браманте?» Але не спитав. Вже все й так покотилося. Навіть Кукулик не зупинить, хоч яка в нього широка спина.
Кукулик все ж таки підставив свою широку спину. Він знайшов ще один вихід, власне, вже й не вихід, а просто пом’якшення своєї долі, він хотів загинути смертю хоробрих, сподіваючись потім воскреснути хай хоч у іншій іпостасі.
— Так, — підсумував він сказане Кошарним, — хочеш утекти в кущі. Звиняй, голубе, але я цього не дозволю! До кінця, так до кінця. Втекти я не дам. Тут таке діло. Попереду слава, позаду — ганьба. Слави не дісталося, сьорбай ганьбу і не затуляй рота. Не затуляй.
Всі мовчали. Ще й досі ніхто нічого не розумів. Сполотнілий Кошарний благально дивився на Кукулика. «Що ти робиш? Схаменися! Коли не буде премії — тоді не треба розкривати конверт. Тоді — он... електричний камін. Чудо цивілізації. Спалах вогню, і таємниця розвіється з попелом. Ніхто нічого не знатиме. Ніхто ніколи».
— Ні, ні, — казав Кукулик. — Солдати так не роблять. Вскочили в халепу разом, разом і віддуватися. Я голова, ти секретар. І слава нам би була обом, а коли помирати, то й помирати разом. Бо я таки ще солдат, хоч і скверненький.
ФУТБОЛ (ЗАКІНЧЕННЯ)
Загадка: сорок дві ноги бігають по траві, чотири ноги стоять. Що таке? Дві футбольні команди і суддя на полі.
Футбол став одним з масових психозів двадцятого століття. Футбольні ворота — для багатьох найбільша святиня. Навіть легіони інфарктників (лікарепоклонників, таблеткопоглиначів, вітаміноїдів) міняють приймальню лікаря на дерев’яні трибуни стадіону, забувають про свої хворощі, ревуть єдиним ревом: «Суддю на мило!»
До деякої міри ми всі футболісти, бо кожен з нас прагне забити гол у чужі ворота. Футбол для нас — це молодість, сила, вміння. Як сказав поет:
І ми справді молодіємо в дні футбольних змагань, особливо ж, коли наша команда — чемпіон Радянського Союзу, особливо ж, коли грають Лобановський і Войнов, Базилевич і Турянчик, особливо ж... На сезон 1962 року на десять тисяч абонементних місць Центрального київського стадіону було подано сто п’ятдесят тисяч заявок. Потрібні коментарі?
В дні змагань усі вулиці, які ведуть до Центрального київського стадіону, підпадають під контроль... не міліції, ні! Контролюють підступи до стадіону київські тітоньки. Спорохнявілі, як старі печериці, бабусі з Басейної, рожевощокі молодиці з дерев’яних будиночків, що ще збереглися на колишній Собачій тропі, відтиснуті новими спорудами бульвару Лесі Українки; сором’язливі дівчатка з Борисполя і Боярки, в модних блузочках, застебнутих на всі гудзики, бо як же інакше: такий багатотисячний чоловічий контроль! І у всіх: клунки з соняшниковим насінням і допотопні гранчасті склянки з вузеньким дном, і такса: гривеник — склянка. Торгівля йде жваво. Якби так продавалися атлантичні оселедці або меблі фабрики імені Боженка! Клунки випорожнюються миттю. Бабусі з Басейної посилають за поповненнями, бориспільські дівчатка тихо зникають, молодиці з Собачої тропи з жалем позирають на нові й нові потоки болільників, яким не дісталося насіння. То ж то прогавили! Можна було б ще з пуд продати!
А болільник набиває кишені насінням, поривається на стадіон, знаходить своє твердо визначене місце, завширшки в тридцять сантиметрів, розсовує сусідів, які, скориставшись його відсутністю, «відпочивають», розсівшись удвох на трьох місцях, вклинюється, простягає ноги, запускає відразу обидві руки в кишені, щедро винагороджує. Кого? Насамперед того, хто сидить нижче. Бо йому за шию летітиме лушпиння, отже, хай терпить і в свою чергу плює на свого нижчого колегу. Потім можна почастувати й сусідів бокових. Утворити своєрідний альянс лузально-плювальників. Більше нікому. Тепер набираєм у жменю для власного споживання, кидаємо першу насінину, намагаючись влучити в рота від самого пупа. Гризь! — тьфу! Гризь! — тьфу! Пішло! Команди вибігають на розминку. Можна припинити процес «гризь — тьфу», закласти пальці в рот і свиснути, мов Соловей Розбійник. Ще можна гукнути: «Лобан-ледащо» або «Ей, макаки, ворушіться!»
Ми описуємо типову поведінку типового болільника, так би мовити, болільника-аристократа, у якого в кишені абонемент у перший сектор західної трибуни, чотирнадцятий ряд, майже крайнє місце, майже навпроти середньої білої лінії зеленого поля. Болільника звуть Гнатко, прізвище — Косар-Косаревич. Він? Точно!
Пройшов крізь усі рубежі, крізь заслони міліції, пройшов гордо, несучи повні кишені насіння, з нахабнуватим усміхом мрійника і ошуканця дивився в очі усім капітанам і майорам міліції. А що в нього — на лобі написано, що за ним сьогодні плаче Лук’янівська тюрма? У нього абонемент — залізний документ, що дає право на дві години найвищих переживань, захоплень і мудрствувань.
Мудрствування починаються ще до гри. Суперечки щодо складів команд.
— А я тобі кажу, що Басалик піде на лівий край, а Лобан стане з Каневою в центрі. Яка з Басалика вісімка!
— Разинський знов намаже! Треба було ставити Макарова.