Діжа не вірив, що все це відбувається насправді. Ще хвилину тому він тримався за свою релятивістську тезу про неможливість існування Пушкаря — тепер не мав жодних сумнівів. Чи почував він себе ображеним, обікраденим, обдуреним? Адже сам зробив усе для народження Пушкаря і для... Отам, за дверима, жде дивовижна дівчина, яку він бачив сьогодні вдруге в своєму житті і якої вже більше не бачитиме ніколи. Чому ж так складається? Чому радість і горе йдуть поруч? Чому він не може радіти разом з усіма, радіти ще більше за всіх присутніх, чому повинен сидіти мовчки?
Академік розкривав нові конверти, називав прізвища, імена, члени жюрі обмінювалися репліками, скутість володіла тепер тільки Кошарним та Кукуликом; а між цими двома таборами, між табором радості й табором розпачу опинився Діжа, і ніхто не знав, що з ним коїться та й він сам не знав. Обділений долею, як людина, що в дитинстві не мала іграшок, як жінка, що її ніхто не кохав, як батько, що ніколи не бачив свого сина.
Академік взяв конверт з написом «Космос».
— «Космос», — прочитав безбарвним голосом, від якого Кукулик сіпнувся всім тілом, а Кошарний миттю погасив цигарку, уткнувши її в стільницю, але відразу ж запалив нову і запахкав ще дужче димом.
Дементій Хомич розривав конверт довго і невміло. Чомусь не слухалися його руки, ніяк не могли вправитися з глянцюватим папером, а коли й розірвали, то не могли видобути з конверта папірця. Кукулик вліпив очі в той папірець. Ось пролунає академіків голос, пролунає смертний вирок, пролу...
— Кукулик Василь Васильович, — читав повільно академік, — Кошарний Антон Кузьмич...
Запала мовчанка. Чути було, як хрипко дихає Дементій Хомич. Кукулик і досі не міг відірвати погляду від аркушика, який був у академікових руках. Тетяна Василівна теж дивилася на той аркушик, потім перевела погляд на Кукулика, і він відчув той погляд, його відчуття працювали тепер чітко, гостро, все повернулося до нього, він готовий був до бою, до оборони, ні, до наступу, до нападу, він уже вибрав собі супротивника, він бачив його, хоч як той ховався за димовою завісою.
— А Жеребило? — це спитав Кукулик, хоч голосу свого сам не впізнавав, такий він став чужий і неслухняний. І щоб надати голосові давньої сили, Кукулик знов повторив своє запитання, кидаючи його просто в димову хмару: — А де Жеребило?
Аж тепер Діжа стрепенувся. Кукулики! Кукулики тут, Кукулики — там, за дверима, і скрізь Кукулики, і скрізь він боротиметься з ними, нещадно й зле.
Всю силу свого характеру — проти Кукуликів! Наше майбутнє залежить від нашої праці, від характерів теж. Моральний кодекс будівника комунізму: борися зі злом, не приховуй його, не давай, щоб воно розрослося, щоб не перейшло з тобою в завтрашній день. Треба зробити так, щоб зло стало серед нас неможливим. Щоб людина була чесною і не брала того, що не дане, і не зазіхала на незароблене, і не відпихала роботящих і талановитих.
Якщо ти забираєш у суспільства людське життя, то суспільство знищить тебе за це. А якщо ти відбираєш не просту, звичайну людину, а людину талановиту? Яка за це кара? Її неспроможні визначити ніякі прокурори, жодні судді. Тільки народ!
— Вам ліпше знати, — вкладаючи всю можливу зневагу в слова, відповів Діжа Кукуликові.
Кукулик сидів на своєму коневі впевненості й сили.
— Не ваше засипалося, — метнув він гнівно на Діжу. — Я за своє відповім, я готовий. Але за чуже? Ні, ні! Товаришу Кошарний, я вас питаю, де прізвище Жеребила.
— Мене? — перепитав Кошарний.
— Вас же, хай йому чорт, вас! Чому серед авторів проекту «Космос» нема прізвища Жеребила? Де Жеребило?
— Нема, — дурнувато посміхнувся Кошарний, забувши потягти цигарку й окутатися димом.
— Бачу, що нема. Але де ж він подівся? Ми ж утрьох... — він хотів сказати «підписувалися», але на ходу поправився: — Автори...
— Ну...
— Що «ну»?..
— Ну, я...
— Списав на хворобу? На с...
Слова «смерть» Кукулик не наважився вимовити. Надто близько літало воно коло нього. Жеребилові навіть ліпше, у нього смерть справжня, фізична, без душевних страждань. Страждатимуть ті, хто лишився, а йому — все ніпочім, він пішов на вічний спочинок і вічний спокій. А от тут смерть — фігуральна, прилюдна, ганебна...
Діжа підвівся, нікому нічого не кажучи, швидко пішов до дверей. Йому було гидко дивитися на цього великого чоловіка, а ще гидкіше думати про те, Що він — батько отої дівчини, яку Іван кохав цілий рік, кохав ще й досі, хоч уже й ненавидів. Рішуче вийшов з кімнати, щоб більше сюди не повертатися.
Академік стояв з аркушиком, на якому написано було два прізвища. Два замість трьох, але яке це мало значення? Нарешті він кинув аркушик на стіл, окремо від інших. Дістав з кишені велику картату хустку, витер руки. В пам’яті крутилося старе прислів’я, здається, французьке: «Хто розраховує на черевики вмерлого, рискує ще довго ходити босоніж».
— У мене є пропозиція, — підвівся Брайко. — Скасувати наше рішення про присудження заохочувальної премії проекту «Космос» в зв’язку з аморальним вчинком його авторів. Окрім того, записати в наше рішення...
— Окрім того, — підтримав його секретар міськкому, — записати в наше рішення прохання до комуністів Інституту житла розглянути питання про вчинок Кукулика і Кошарного і... — секретар витримав тяжку паузу, — про можливість перебування цих товаришів у лавах партії.
Тетяна Василівна подивилася на членів жюрі. Ніхто не заперечував. Вона схилилася над протоколом. Держбудівець подав їй цигарку. Всі запалили. Тільки Кукулик сидів непорушно та Кошарний невміло тримав двома пальцями згаслу цигарку і не знав, що з нею робити.
ОЗИРНИСЯ!
Вероніка ждала його коло самих дверей. Кинулася навпроти, стала, заступила дорогу.
— Ну, що? Я вас благаю! Що?
Діжа намагався викресати в собі злість, але мав тільки якесь знесилення, якусь байдужість, і це дало йому змогу повернутися до свого одвічного грубуватого скепсису, і він кинув просто в обличчя Вероніці:
— А, йдіть ви к чорту!
Вона не помітила образи, не почула її, її слух був настроєний тільки на одну звістку, на одну ноту, на одне слово: «Пушкар».
— Закінчилося голосування? Що там? Ну?
Вхопила його за руки, як перед тим Брайка. Діжа вивільнив руки. Легше було б вивільняти їх з-під кам’яної скелі. Навіть коли б привалило цілим гірським масивом, і то легше було б вивільняти!
— Послухайте, Вероніко, я вас ненавиджу!
Таня стояла за ними, стояла коло свого секретарського столу, коло безмовних тепер телефонів, все в неї всередині тремтіло: «Нарешті! Нарешті! Нарешті!» Про все дізналася, все народилося і все розвалилося перед її очима, мов хатка з піску. Він ненавидить цю гордячку, і вона її ненавидить, він і вона!
Вероніка тулилася до Діжі, мов сліпе кошеня.
— Але ж ви не можете... Ви повинні сказати!
— Ну, я скажу. Для того й вийшов першим, щоб сказати... Люблю приносити людям радість.
— Боже! Дорогий товаришу Діжа! Як вас звати? Іван? Ваню, дайте я вас поцілую.
Вона обхопила його голову своїми довгими тонкими руками, чмокнула в чоло, потім у губи.
— Я ж ще нічого не сказав, — глянув він на неї.
— Але я все, все зрозуміла! Йому премія? Володі премія? Заохочувальна? Третя?
Вона так любила того шофера, що готова була змиритися з заохочувальною премією. Та й хто б не змирився для першого кроку в архітектурі.
— Товаришко Кукулик, майбутня — Пушкар, — урочисто промовив Діжа, намагаючись іронізувати, — Володимирові Пушкареві за проект «Сонце для всіх»...
— О-о, — зітхнула позаду Таня.
Вероніка миттю обернулася до неї, але не спитала нічого, знов — до Діжі.
— І?
— За проект «Сонце для всіх»...
— О боже, не тягніть жеі Чула, чула. «Сонце для всіх» — це зовсім не похоже на Володю. Ви ніколи не видобудете з нього таких гучних слів. Але що, що?