Грицько замовк, i всi мовчали. Сонце все нижче та нижче спускалося, пронизуючи червоним свiтом тихе повiтря, понад землею простяглася довга тiнь. Ратi — Ох-хо-хо! — не скоро, не скоро промовив Iвась, — що то колись тут було, а тепер, — пустка пустинею.
— Воно отак уже довiку буде, — одказав Грицько. — Це мiсце закляв старий князь, i нiхто його посiсти не зможе, а хiба тiльки оддасть чортовi душу, то тодi посяде. I тодi, кажуть, усе знову вернеться, як i було, i цегелля тi, i череп'я, i кiзяки так й обернуться знову у грошi…
Грицько замовк; у Iвася мороз ходив поза спиною, i вiн боязко струшувався, а Василь аж дух зата©в, та все дивиться на Ратi Свiт закрутився, заiскрився i зразу згас, — то сонце посунуло за гору.
Темна тiнь знялася, розiслалася над землею; Ратiчорна, однi верхiв'я високого дерева ще горiли; то послiднпромiння iскрило поверх його. Ось i воно знялося угору; всюди зробилося темно, тiлько небо, де сiло сонце, мов далека пожежа, горiло-палало. З мiста доносився глухий клекiт, над озером уставав легенький туман; дужче закумкали жаби в болотi, засвистали черепахи у сазi, а солов'© — як не розiрвуться в Ратi — Сонце сiло — час додому, — сказав Грицько.- Iване! Завертай овечат.
Iвась, у котрого голова ще горiла i серце так дуже кидалось вiд страшних Грицькових переказiв, тихо почав пiдводитись. Грицько мусувавсь коло торби, а Василь — одно лежав, одно дивився на Ратi — Василю! А ти доки будеш лежати? Пора додому! — сказав Грицько.
Василь глибоко зiтхнув.
— Ох! Хiба уже я не доживу до того… — промовив.
— До чого? — спитав Грицько.
— А Ратi Iвась глянув на Василя — задуманий, суворий, аж чорний, а Грицько, усмiхаючись, промовив: "Доживав-ай!"
Хутко хлопцi зiбралися в дорогу. Iвась i Грицько iшли по боках i доглядали овечат, щоб не розбiгались. Попереду повагом виступали телята, а позаду ледве ноги волiк Василь. Задумана голова його важко схилилася на груди, лиха сiрячина нерiвно лежала на плечах, один край ©© волiкся по травi. Василь того не примiчав, вiн нерадiсно волiкся за отарою, немов загубив що або iшов на кару.
Ось уже кiнчилась i толока; сiрiла курявом широка про©жджа дорога, овечата, зiйшовши на не©, зняли хмарою кiптягу, кашляли, мекали. Василь, все похнюпившись, волiкся.
Ось уже завиднiли i ©х дворища на краю мiста, на Довгоселiвцi. Василь, забачивши ©х, повернувся назад, подивився на Ратiнепроглядною стiною чорнiла вона у сiрому мороцi вечора; ззаду не© горiло i червонiло небо, вiд чого вона здавалася ще чорнiша. Василь прикро подивився, важко i глибоко зiтхнув, повернувся i сердитий, лаючись, почав одрiзняти сво©х овечат.
[1878]