Грицько, повернувши на степ i посвистуючи, почав збивати цурупалком то вершки високо© чорнобилi, то червонi головки будякiв.
Довгенько хлопцi були собi нарiзно. Iвася досада давила, i, лежачи у тiнi на травицi, вiн пригадував, як би його братовi вiддячити! Думки у невеличкiй головi бiгли, як хмари у бурю, нiгде не зостановлюючись, нi об вiщо довго не зачеплюючись. Небагато треба, щоб уражене дитяче серце переболiло, замовкло. Iвасевому помiг бичок, з-за котрого i схопилася недавня спiрка. Передрочившись, вiн пiдiйшов до Iвася i, як вiрна собака, почав лизати сво©м шорстким язиком ноги. Iвась дригав ними, а бичок наставляв круто лоб, хотiв, видно, битись.
Iвась угамував бичка любими словами. Вiн звав його i бицею, i бичушкою, i славним бицунею. Бичок, награвшись, лiг бiля Iвася, положивши на його голову. Така дружба, таке товариство пiшло мiж бузiвком i невеличким хлоп'ям.
— Iвасю! Iвасю! — трохи перегодом гукав Грицько, несучись полем до бурти.
— Чого? — одгукнувся Iвась, забуваючи про недавню спiрку.
— Ох! — передихав Грицько, — ти, мабуть, зроду-вiку не бачив такого.
— Якого?
— Збиваю будяки, — важко дишучи, почав Грицько. — Тiлько по однiй будячинi… Аж ген туди до води… Дивлюся, щось блищить проти сонця, як золото горить… А само так i в'брат, — отакенна гадючище! Оповила кругом будячину, голову наставила проти сонця та й сичить.
— Ну? — От побий мене хрест святий! — скрикнув Грицько, махнувши поперед себе рукою.
— Що ж ти не вдарив ©©?
— Який розумний! Щоб укусила. Пiди, коли хоч, займи!
— А ти запримiтив мiсце? Покажи.
— Нехай ©й всячина, i вести не хочу.
— Ходiм-бо, я хоч подивлюся, — прохав Iвась.
— Не хочу, боюся.
— Чого ж ти бо©шся? Хiба вже вона так i вкусить?
— Авжеж укусить.
— А ми палiччя наберемо та ©© палiччям! Ходiм-бо, — прохав Iвась, пiднiмаючись з мiсця.
Грицьковi того тiльки й треба. Вiн нiгде нiчого не бачив, а знав, що брат сердиться, i, щоб скорiше помиритись, бо надолужило самому швендяти по полю i збивати будяки, вiн i вигадав ту гадюку.
Iвась нiколи не бачив ©©, не знав, яка вона; вiн тiльки наслухався про не© всяко© страховини, i як вона кусастрашна-страшна, довга та чорна, а голова, як жар, червона. Йому так хотiлося бачити того страшного ворога i людського i товарячого, — скiльки вiд його пропало скоту в городi! Там, чутка була, дитину вкусила, там — днiй жiнцi уп'ялась у груди, та поти ссала ©©, поки та й не вмерла, так разом з гадюкою i в домовину положили… Страшно, ух, як страшно! А кортить бачити, от так мов за поли тягне… Iвась почав прохати брата, щоб повiв; Грицько не згоджувавсь, боявся; Iвась намагавсь, казав, що вiн набере i груддя у пазуху, i цегли в кишенi, i ломаччя у руки… Нехай тiльки нападе! А коли не одiб'прудка?.. Насилу уломив брата згодитись i, радий, кинувся зразу за груддям, пiдбирав по дорозi усякi камiнцi, палiччя.
Незабаром два брати, назбро©вшись, потягли степом на страшного ворога.
Iвась пiшов уперед i хвалився, що хай тiльки ©© забачить, — так i зацiдить у голову кирпичиною! Грицько плiвся позаду, одставав, боявся мов, а про себе пригадував, як би його викрутитись так, щоб Iвась не дiзнавсь, що вiн його обдурю — Де ж ти ©© бачив? — допитувався Iвась.
— Пiдожди. Он там — недалеко вiд саги, на тому бугорцi, — i Грицько показав рукою.
Перед ними вiдкрилося невелике озеро, густо заросле болотяною травою, оситнягом, явором; тiльки на серединi лелiло чисте плесо, до котрого вела згружена стежка, то ©© згрузили ноги скотини, простуючи до водопою. По деяких ямках тi© стежки блищала водиця, другi були сухi, порепалися, тута ж валявсь пом'ятий явiр, збита рiзучка-трава, осока, через не© плигали здоровеннi чорнi жаби; у водi вони кумкали; по тiм боцi в осоцi щось свистало.
— Що воно свище? — питавсь Iвась.
— Черепаха, одказав Грицько.
— Проклята, як здорово, — i Iвась почав до не© собi свистiти.
— Та де ж ти бачив гадюку? — допитувався вiн, коли йому надолужило дражнити черепаху.
— Та кажу ж, он там. Тiльки я не пiду.
Iвась покрався сам. Бистро його очi бiгали по травi, по будяках, вiн шарив ними i все подавався уперед.
— Та де ж?! — нетерпляче одгукнувсь, не знаходячи на тому мiсцi, де вказував Грицько, нiчого.
— Та кажу ж, там.
— Тут нема нiчого.
— То вже ж би я не стояв, коли б було що! — гукнув Iвась.
Грицько пiдтюпцем побiг до брата. Хвилина була крута для Грицька,Iвась так i впився у його очима, а його смiх-регiт розбира — Еге-е, затяг вiн, — значить, утекла, проклята! Отут, отут, на оцiй самiй будячинi, — бач, i головка збита, — отут вона сидiла, отут ©© голова лежала червона та люта, розказував Грицько.