Iвась подививсь на будячину, зелена, нерозцвiчена квiтка ©© лежала свiжо збита долi,подивився в очi брата, чи не бреше лиш, — нi, Грицько так смiло дивився на його.
— Так, так, утекла! — промовив вiн, i досада ущипнула за серце. — От раз приходилось побачити, — узяла i втекла, проклята! Куди ж би ©й тiкати?
— Куди? у болото! — одказав Грицько.
Iвась задумавсь i пiшов уперед. Разiв з двадцять окрутнувсь вiн коло того мiсця, проходив його i вздовж i впоперек, додивлявся, чи немаямки, прогортав траву, — нiгде нема — Хай ©й бiс! Ходiм назад, — рiшив вiн.
Вертаючись, хлопцi почали шпурляти груддям i цеглинням на озеро; милувалися, як вони, падаючи, здiймали угору стовп зелено©, аж чорно©, води; накидалися на жаб, i — боже! — який радий був Iвась, коли йому довелось одну розчавучити здоровенною цеглиною.
— Ото б було i гадюцi! — скрикнув вiн…
— Де то се наш Василь? — спитав Грицько, опускаючись на землю, коли вони дiйшли до бурти.
— Та вiн i не вертався з того часу, як пiшов ховатись, — одказав Iвась, сiдаючи коло брата.
— Дума, що шукають? Чудний! — рiшив Грицько i повернувсь на травi лицем до неба. Глибоке i широке, круглим шатром спускалося воно над землею, на йому нi хмарочки, нi плямочки, нi об вiщо очам зачепитись по його аж синiй блакитi.
— А ти знау не© розумний, перекидаючись на живiт, знову почав Грицько. Iвась лiг на бiк i пiдпер голову рукою.
— Оце, каже, у дяка вивчу та ще i в школу вiддам. I батько, каже, пише з полку: вiддай безпремiнно Василя у школу.
— То що, як у школу вiддасть? — якось призро спитав Iвась. — Щоб навчитися сестру дужче бити.
— Вивчу, каже, та й одiшлю до батька, — батько, кажуть, полковим писарем, чи що, — так до батька ото й вiдiшле, а не то, каже, по духовному поведу, у паламарi або в дяки.
— Буде горобцiв на дзвiницi лякати! — додав Iвась.
— Пiди ж ти! А он як розказуцерквi прочитати, так читав, так читав, як по-писаному! А дяк хвалився батьковi: попомучився, каже, з ним, поки того апостола витвердив, щось з мiсяць усе учив, та й то разiв скiльки у церквi помилявсь. I що б вiн не зробив — то все гаразд, усе до ладу, а от Галя що зробить — то все не так, — помовчавши, додав Грицько.
Iван нiчого не одказав, тiлько глибоко зiтхнув.
— Якби i в нашого батька були такi достатки, Грицьку, як у його, хiба б нас не вчили… — не швидко обiзвавсь Iвась.
— Якби ж то! — зразу одказав Грицько та й схопився. — Ти думаВасилевого батька багато ©х? То тiлько вона слебезурублiв у рiк получа. Получа, а де вони? Додому ж нiколи нiчогiсiнько не шле. То вона тiльки таку ману пуска та витiва i грамоти, i школу. Дума, як з ратiвже того — i такий, i он який, трохи не зорi з неба знiма. А батько каже, що Василь ©© нi к бiсу нiкчемний, отак по бур'янах ховатись, мов вовцюга, та цiлi днi вилежуватись — йому дай. От i тепер, що хоч дам, тiлько ходiмо шукати, — то десь у бур'янi i знайдемо.
Iван зареготавсь.
— Ану ходiмо, справдi.
— Ходiмо.
Брати разом посхоплювались i кинулись iти.
— Ти бачив, куди вiн iшов? — спитав Грицько.
— Вiн туди, на Ратi — Ну, так i — Васси-и-лю! — гуконув Iвась сво©м чистим i тонким голосом, аж луна роздалася.
— Пiдожди, не гукай. Ми його i так десь у ровi або в бур'янi набредемо.
Ти йди туди, а я — сюди.- I брати розiйшлися, похиливши в обхiд Ратi Кругом високо© кам'яно© стiни, колись бiло©, а тепер полупано©, пролiг не так глибокий, як широкий рiв. Окiп порiс чорнобиллю, шипшиною, увився березкою, хмелем, а дно рову укрилося широколистою лопушиною, зеленою бугилою. Вiд того, що сонце нiколи не заглядало у се тiнисте мiсце, дощова вода нiкуди не стiкала, тут завжди було вогко, аж холодно. На днi рову пiд лопухами копицями гнiздились жаби, чорнi, здоровi, окатi, а на окопi знай бiгали сiрi та зеленi ящiрки. Тута ж iнодi i дохла собака або кiшка дотлiвали; мурав'я здоровенна, як пучка, метушилась, павуки снували павутиння, комарi дзижчали, мошка хмарами носилась. Дике i пустельне мiсце! I нащо цей рiв здався коло тако© високо© кам'яно© стiни? Вiд татарви лихо©? Вiд злодi©в, розбишак лютих? — Нi.
Покiйний князь Ратiрiв викопати. Сотнi крiпакiв мiсяцiв зо два тiлько й знали, що рили сиру землю. Вирили баюру страшенну; в деяких мiсцях i до води докопалися, а то воду спускали аж iз озера, — тодi i озеро не таке, як тепер, гниле та миршаве, а глибоке та водяне було, — кругом двору, наче рiчка текла, облягав його водяний рiв; тiлько коли глухо© залiзно© брами перекинули залiзний мiсток, та й той часто-густо приймався. I нiяким побитом тодi не можна було добратися до двору. Як крiпость та, стояло те дворище у степу проти мiста i грiзно дивилося на його сво©ми високими бiйницями, у широких пробоях тих бiйниць тирчали горлатi жерла пушок, з котрих у великi свята, от як на рiздво або на паску, стрiляли. Дворище займало десятин з десять поля; багато там люду було поселено, i нiхто не знав, як там живуть вони, ото хiба тiльки пушки давали ознаку, що ратiтой був князь Ратiвоно у його не тiльки на щоках i пiд очима поп'ялося, а й на самому кiнцi носа, мов бородавка, чорнiв кущик; а очi у його? страшнi-страшнi, як у кроля, червонi, i угору вiн ними нiколи не дивиться, все у землю; коли ж зводив ©х на кого — то недаром! Грiзний вiн був, палючий, як порох, упертий, як камiнь, i вередливий, як дитина. Сказав що робити — роби. Оце висила крiпакiв ловити живих зайцiв i напускати у садок… Чусобачий, гук людський, топiт, бiганину, а рушницi одно i знай — палять, гукають, — ото РатiНароблять човнiв; в темну-темну нiч спустять ©х у рiв на воду, ще й позв'язують; i не тiльки на човнах, а й на стiнi понатикають свiчок… огню-огню кругом, мов пожежа. I здалека видно, як огненна в'язка човнiв тихо пливе по чорному дну рову, музика тне, люди, як не порозриваються, спiвають, ото Ратiнiхто в його нiколи не бував, все те сам i з своГородяни спершу боялись, а то i привикли, та так привикли, що коли зачують