Швидкий Iвась, нетерплячий, не забарився дiйти до кiнця, звiдки рiв круто повертав поза стiною. Зайшовши за не©,- зразу терялась з очей бурта. Iвась подумав, що як вiн скридроковиця, — якраз забiжить у Пилипенкову траву.
— Не йду далi! — рiшив вiн, вилiз на окiп, подивився вподовж рову й повернув назад. Та й добре зробив, бо з противного краю Грицько махав на його рукою. Сюди мов, сюди мерщiй бiжи!
Iвась, як вiтер, понiсся назад.
— Цить… На окопi он там сидить, спустивши ноги у рiв; у чомусь довба З-за густо© чорнобилi справдi замаячила спина. Хлопцi, доплазувавши близенько, стали, зглянулись один з одним i, пiдвiвшись на ноги, в один голос скрикнули:
— Тю-у-у!
Хоч би тобi стрепенувся Василь! Тiльки повагом повернув голову, якось призро глянув на хлопцiв, одвернувсь i знову над чимсь пригнувсь.
— Що то ти робиш? — спитав Грицько, забiгаючи уперед.
Перед Василем на травi лежала розпанахана на двовиглядали з-пiд ©© шкури невеличкi хрящики-кiсточки, скрученi нiжки одстовбурчились геть i казали, що непокiйна смерть спостигла ©©. Василь у лiвiй руцi держав хвостик, а в правiй блищав невеличкий ножик у бiлих черемушках, який завжди можна бачити в школярiв i на котрий не раз зарились i Грицько, i Iвась, i другi хлопцi з ©х вулицi.
Василева мати купила його за копу з шагом у захожого цiсарця, аби тiльки добре учився ©© син. Який то був радiсний час у життi Василевому!
Цiлiсiнький той день бiгав вiн по всiй у лицi i хвалився знайомим i незнайомим хлоп'ятам, яку-то мати йому обнову купила. Новенький, бiленький, гострий, як бритва, вiн усiм у дивовижу дався; усi ним не надивляться, не налюбуються. Як гарно складаблищить? Усього тебе, як у дзеркалi, видно. Василь спершу не знав, де його i подiти; то заховазав'яже у пазусi. Назнарошне для сього i нитку держав i зав'язував аж коло серця. "Занову ситце на кiлочку!" — казала мати, радiючи синовiй одрадi. I справдi, пройшов тиждень-другий — блискуча сталь потемнiла, ручка закалялася, i, хоч другi хлопцi не переставали заритися, Василь уже придивився, привик до його; уже i в пазусi не ховав, а в кишенi; уже i вищербив, i в хлiб замазав. Часто, щоб не кусати сухенького окрайця, Василь рiзав ним хлiб на невеличкi шматочки. Тепер ото i ящiрку поров ним: слизький жир лиснiв на кiнцi, щось жовтогаряче прилипло до щербини.
— Що се ти робиш? — спитав удруге Грицько.
— Хiба не бач? — одказав понуро Василь i шпигонув ножиком у одрубаний край хвоста: гострий його кiнчик вамотався-затiпався.
I Грицько, i Iвась разом струснулись, сплюнули.
— Господи! i бадляпромовив Iвась.
— То що? вiн же витреться, — спокiйно вiдказав Василь.
Хлопцi знову сплюнули.
— А дивись, дивись, якi гарнi хрящики, та як ловко уляглися, мов квiточки, — казав Василь, довбаючись у хвостику ножем.
Його сiрi очi блищали, у ©х свiтилася глибока думка; вона скрашала його оливкувате лице з широкими скулами, з гулястим носом, з широким ротом, його круглу попельнасту голову, його постать широку-розвалькувату, короткошию, мов аж сутулу. I Грицько, i Iвась, стоячи бiля його, виглядали такими вродливими, тiльки то була врода лиця, краса зоколу, а не та такраса задумано© голови, котра вiддаглибокi, розумнi думки.
— Ходiмо, Iване, хай йому бiс! — сказав Грицько, ще раз сплюнувши. — Ми прийшли за ним його кликати ©сти, тепер хай вiн до нас i не доторкахай оту ящiрку злопа.
Грицько пiшов, Iвась стояв i боязко дивився на те, що робив Василь.
Кожен раз, як той штрикав ножиком у хвостик, по його лицi пробiгали уразливi смуги i гидливо кривили рота. Василь робив сво — Та покинь, Василю! — сказав Iвась.
— А ти чого пристав? — скрикнув Василь. — Той пiшов, iди i ти за ним! — Вiн ще на Грицька розсердився, а тут i цей до©да. Його сiрi очi вип'ялись, мов хотiли вискочити з лоба.
— Не займай його, Iване, — гукнув з-за чорнобилi Грицько, — iди сюди. Ти ж бачиш, який вiн розумний та письменний, — ящiрок уже рiже. Мати як почуто на увесь свiт оповiстить.- I Грицько у©дливо зареготався.
— Грицьку! Я тебе не займаю, не руш i мене, — покiйно i твердо вiдказав Василь i, кинувши все з рук, повернувся до чорнобилi лицем; воно у його стало аж муре, однi сiрi очi, як у кота, горiли аж зеленим огнем.
— Чого ви до мене прийшли? — скрикнув вiн. — Кликав я вас? Ви там собi що не робили — я не йшов пiдглядати, не мiшайтеся i до мене!
Iвась порвався не йти, а бiгти, — такий грiзний та страшний стояв коло його Василь; за Iвасем, регочучи, побiг i Грицько.
— Хай тобi бiс! Зоставайся з свона борщ понеси — подяку Здоровенна грудка землi прошумiла над його головою.
Грицько, прихилившись, подрав чимдуж далi.