— Навiщо ти його будиш? Нащо займамiсця й пiдбiгаючи до Василя.
— А тво — Дуля тобi в нос! — скрикнув Грицько. — Тiльки менi його займи — то дивись! — вiн показав йому кулака.
Iвась, полупавши очима i поскрiбши у потилицi, знову лiг i зразу заснув.
— Не дуже лиш носися з сво©ми кулаками, бо поодбиваю! — сказав, одходячи, Василь.
— Хто, ти? — кричить Грицько.
— Я! — одрубав Василь.
Грицько погнався, Василь потяг навдьори. Грицько став, плюнув i, вернувшись на мiсце, лiг. Вiн удовольнився, — Василь утiк вiд його, злякався! Шкода, що Iвась спить, не бачив. I Грицько радий закрив очi.
Василь, походивши манiвцями, одлучив сво©х овечат, зайняв руденьке телятко i погнав до водопою.
Вiн довго не вертався; уже i Грицько заснув, i Iвась прокинувся, а його все не було. Сонце повернуло з полудня; його косе промiння зробилось ще пекучiще, ще гарячiше; вiтер зовсiм затих: сухе, жовте, аж червоне, повiтря вiддавало горiлим, i в полi здавалось мов серед печi. Iвась, прокинувшись, довго сидiв, чухався, утирався вiд поту, поки трохи прочумавсь. Що йому зразу почулось — це якесь чудне деренчання, мов хто на дудцi грав. Що воно? де воно? Вiн озирнувся, розглядав. Грицько он лежить, спить; овечата розбрелися, скубуть травицю. Чого ж ©х так мало? I руденького теляти немаГрицька.
— Грицьку, Грицьку! Чого не всi вiвцi? Де руденьке телятко?
— Василь погнав до водопою, — промовив Грицько, лупнувши очима i позiхаючи.
Iвась постояв над ним.
— Грицьку! годi вже спати, пiзно. Ось устань; щось десь гратак.
Грицько пiдвiвся. Хрипле деренчання хвилею промчалось над ними.
— Чув? Що воно? — питав Iвась. — А ходiм подивимося.
Грицько встав, потягаючись.
— Воно щось бiля озера гра — Поженiм напувати, то й подивимося.
— Завертай, сказав Грицько.
Iвась побiг збирати овечат до гурту. Незабаром брати погнали ©х до озера.
Сонце якраз свiтило ©м у вiчi: променястi стяги стрибали перед ними по травi, бiгали, грали, аж дивитися було боляче. А як спустилися вони у балку, промiння перестало стрибати, дробитись, а рiвненько i гладенько тяглося вподовж озера: чисте плесо, мов розтоплене золото, палало-горiло; стоптана стежка, вонючi багна, оситняг, явiр — все те покрилося мов золотим серпанком. По той бiк очерет стояв чорною стiною, стиха похитуючи червонуватою куницею, злегка шелестячи пожовклим листям. З правого боку озера, обложившись зеленим очеретом, сидiв Василь i щосили дудiв у зелену дудку; дудка ревла-хрипiла.
— Бач, то Василь гра — Це ти сам зробив? — спитав Василя.
— Сам.
— Та ну?
— А хто б же?
Iвась помовчав.
— Ану я, чи заграю?
Василь дав дудку Iвасевi. Iвась страх зрадiв, коли дудка i в його заграла.
— Грицьку! Ось iди сюди! Бач — гра Грицько помалу наближавсь; його здержувала недавня лайка з Василем.
"Певно, вiн i досi дметься", — думав Грицько i не помиливсь. Василь неласкаве подививсь на його, хоч нiчого не сказав.
— Ось на, заграй! — тиче Iвась Грицьковi дудку.
Грицько узяв i почав роздивлятись.
— Це ти, Василю, зробив? — спитався вiн, щоб зав'язати розмову.
— Авжеж, тебе не питав, — неласкаво одказав Василь.
Грицько помовчав, обдивився ще раз дудку, потiм тихенько подув, — товсто i хрипло загула дудка. Iвась зареготавсь.
— А ловко! — сказав Грицько. — Ще якби отут дiрочки попрорiзувати, тодi б можна, як на сопiлцi, i пальцями перебирати.
— Ану, давай, — радiсно обiзвавсь Василь, забуваючи про свiй гнiв, i почав збоку прорiзувати дiрочки. Пiсля сього голос дудки не так деренчав i грати стало зручнiше.
— Дай i менi, Василю, ножика, я й собi зроблю, — прохав Iвась.
— Возьми.
Довго мусувавсь Iвась i все нiчого не вдiодрiже, то дiрку пiд колiнцем велику зробить, — не гра — Давай я, сказав Грицько i почав робити. Iвась дививсь. Дудка вийшла тонша голосом вiд Василево©.
— Тепер же i я знаю! — закричав, граючи очима, Iвась i знов принявся за роботу.
За сим разом дудка заграла — i таким тонким та рiзучим голосом, що аж усi здивувались.
— А давай усi разом загра — Давай! давай! — одказали трохи не разом i Василь, i Iвась i постановилися в коло.
— Раз© два! три© Починай! — скрикнув Грицько.
Разом три дудки ускочили в хлоп'ячi роти, роздулися широко щоки, мов хто туди кулаки попiдкладав, вип'ялися очi, i три голоси, пискучий, тонкий i товщий, зично пронеслися у вогкому повiтрi над озером. То була не мистецька гра майстрiв-музик, а певне, i ©й не зрадiли б так хлопцi, як свограти, а так дудили, деренчали, той — свобуло так дудити, як близько доходило до серця те хрипле деренчання; очi радiстю грали, пальцi бiгали по дiрочках, а щоки одно роздимались, аж червонiли. Iвась, граючи, притупцьовував, Грицько розхитувався на всi боки, на що Василь, завжди непривiтний, i той поводжував плечима. Про спiрку, про змагання де i споминка дiлася, все забулося, все те було з кимсь iншим, а не мiж ними; вони тепер рiднi, брати, бiльше нiж рiднi й брати, — вони майстри одного любого ©м дiла!