Катя відчула на собі надміру уважний погляд Вундстона, закрила альбом і повторила своє запитання, відверто розглядаючи розповнілого джентльмена в чорній урочистій парі:
— Так хто ж вам сказав, містер Х’ю, де мене шукати?
— Власне… ніхто. Але Мері так хвилювалася за вас, і я вирішив, що ви у полоні містера Гленда. Ви ж пішли у напрямку річки, чи не так?
— Ви любите містера Гленда?
— Він дуже великий оригінал. У нас називають його новим Ісусом. Якщо відверто, то мені подобаються такі особистості.
— Ви часто в нього буваєте?
— Там інша атмосфера. Іноді в голову приходять такі ідеї, до яких ніколи б не додумався, сидячи отак біля каміна й милуючись вогнем сухої груші.
— Ви поливали квіти в парку Гленда? Бачили його «Останнє табу»?
— Це страхітливо, — обурився Вундстон. — Я просив його викинути з парку всі жахи. Якщо Гленд хоче врятувати людство й почати нову еру, післяатомну, можливо гравітаційну еру, то починати її треба з великої любові до життя. Адже після апокаліпсиса важко буде переконати когось у тому, що варто народжувати дітей в ім’я життя. В ім’я майбутнього…
— Ви особисто вірите в такі прогнози?
— Про це всі говорять, але по-моєму, ніхто не вірить. Хіба що Гленд.
— Містер Гленд не тільки повірив, а й повстав.
— Америка не розуміє Гленда, як росіяни в свій час не визнали Сахарова.
— Гленд і Сахаров — величини несумісні, неспівставимі, тому що кожен по-своєму розуміє безсмертя. Але містер Гленд, як і Сахаров, належить до великих людей, сер. І ви це знаєте. Ви просто не хочете змиритися з думкою, що в Америці можуть жити невдоволені існуючими законами американці. Я помиляюся, сер?
— Ви добре підготовлені, місіс. Тому мені нічим заперечити, — загадково заусміхався Х’ю, прислухаючись до кроків за дверима. — Це йдуть запрошувати нас на учту. Не дадуть і поговорити. Адже вам приємно, що на далекому континенті ви зустріли людину, яка чудово володіє вашою мовою?
— Так, як і вам від спілкування з моїм чоловіком. Він теж бездоганно володіє англійською.
— У вас більше людей знає англійську, ніж у нас — російську. Це прикрий факт, але у нас чомусь недолюблюють росіян, тому мені ні з ким перекинутись словом. Якщо не проти, то призначаю вам увечері побачення біля каміна. Це так прекрасно, місіс, посидіти біля каміна з людиною, яка розуміє тебе.
— Звабливо, але не обіцяю, сер. У мене є чоловік, а я тепер буду завжди слухняна.
— Шкода. Однак мушу вам сказати на прощання, що ви нічого не знаєте про Америку і американців. Колись переконаєтеся, Х’ю Вундстон мав рацію.
— Поживемо — побачимо. — Катя радо підвелася назустріч тендітній Мері в білій довгій сукні з жовтою квіточкою в комірці. Катю дивувала та квіточка, яку всі закохані обминають, як нещастя. Мері збагнула Катин подив і сказала їй, ясніючи на виду:
— Ці квіти прислав мені містер Гленд. Під землею мало тепла, тому там висівають багато жовтих квітів — символ сонця і вічності. Невже вам не подобається жовтий блиск золота? Ви тільки погляньте, яка це чудесна квітка!
— Квітка гарна, але невже ви не боїтеся прикмет? — запитав Вундстон, аби підтримати розмову.
— Правда смерті страшніша прикмет, містер Х’ю, — відповіла Мері так зверхньо й осудливо, ніби саме Вундстон був винен у всіх земних гріхах, і що саме через нього містер Гленд зрікся непевного товариства бізнесменів.
— Світ справді дивний, місіс Мері. Дивний в усі віки, — наголосив Х’ю, пропускаючи попереду себе Катю. — Але, мабуть, у цьому його й зваба для нас, грішних, — захихотів Вундстон, переходячи на веселий лад.
— Світ змінився, і тепер у кожного в душі живе тривога від всесилля нашого розуму, — зауважила Мері рівним голосом, щоб облишити цю розмову.
Мовчки піднялися на другий поверх. У просторій залі не було традиційного довгого столу, заставленого кришталем і порцеляновим посудом. Це Каті сподобалось. Вона терпіти не могла колективного об’їдання.
Заручини були схожі на вечірку: біля каміна, у двох затишних кутках, де височіли кущі китайської троянди, біля кам’яної вази з покрученим гіллям саксаулу й кількома довгими куницями очерету, стояли низькі квадратові столи з мореного дуба й такі ж крісла. Горіли пригашені ліхтарі в мідному окутті, помигували неонові свічки над просторим баром і буфетом.
— Влаштовуйтесь, де кому подобається, — запросив усіх Малькольн, озираючись від буфета, де він з Павлом чаклував над глінтвейном. — Хто запізнився, нехай вибачає. Як у вас кажуть, — усміхнувся до Павла, — семеро одного не ждуть.
— Тим більше, що сучасна молодь не запрошує навіть батьків на подібні учти, — недоречно нагадав Вундстон, якому не подобалися нинішні родинні стосунки.
— О, батькам не завжди догодиш, — обізвався Малькольн. — Зараз надто стресовий вік, містер Х’ю, і ми швидко старіємо.
— Мері, невже ви не боїтесь усе життя слухати повчання цього молодого прагматика? — поштиво вклонився Мері веселенький Х’ю і запросив її до танцю.
— Любов нас про це не питає і не хоче чути порад, — відповіла опечалена Мері. — Сьогодні я танцюватиму лише зі своїм нареченим, містер Х’ю, — пояснила й повернулася ясніючим обличчям до Малькольна. Білі, невагомі складки її сукні розвихрилися, і на тлі низьких світильників окреслилися тонкі лінії дівочого тіла. Мері ніби пливла в легенькій хмарині туману, і Малькольну здалося, що до нього наближається дівчина з його юнацьких снів…
Х’ю присів біля низенького столу, налив собі коньяку, демонстративно підняв келих, звертаючись до молодих і Павла з Катею, але не сказав жодного слова, покладаючись на жест. Мовчки випив. Йому стало чомусь важко й самітньо. Він закурив і задумався, не зводячи погляду з молодих. «Легенький вітер колисає над землею насінинку нового роду, — спливло несподівано химерне порівняння в голові Вундстона, і він запитав себе: — Чи довго протримається на цій пограбованій планеті подібний ритуал любові?»
Вундстон дивився на Мері, якій було байдуже до того, що станеться в світі завтра чи через століття. Її в цю хвилину не хвилювала ні дивна антена над дахом вілли її нареченого, ні загадкова кар’єра Малькольна, ні утаємничений товстун Х’ю з його химерами штучного розуму. Зараз Мері не пам’ятала про гостей, припадаючи гнучким тілом до свого партнера…
— Про що ви задумалися, Х’ю? — запитав Малькольн, сідаючи поряд.
— А, це ви, колего, — муркнув Х’ю, ніби виринув зі свого химерного світу, — Я думав про вічність, мій друже. — Уважніше глянув на Макларена в білому костюмі, на його високе чоло з коротким чубчиком густої чуприни. — У мене таке відчуття, наче ці двоє прибули з іншої планети. Вони, мов діти, все ще вірять, що на Землі добро обов’язково переможе зло.
— Ви, Х’ю, завжди несподівані в своїх думках, — засміявся Малькольн і махнув Павлові, щоб той підійшов до чоловічого гурту. А Вундстону сказав: — Павло і Катя народилися в той вік, коли ніхто у їхній країні не знав, що таке слуги. Їм дико бачити наше з вами самоїдство.
— Це занадто, Малькольне, — обурився Х’ю. — Містеру Острожному треба знати, що в Америці кожен їсть свій хліб. Я заробляю розумом, а негр, не здатний осягнути науки, повинен мити після мене посуд і чистити мої черевики. Інакше цей дурень здохне з голоду.
— Тобто негр має ще дякувати вам за те, що ви дозволили йому мити миски і чистити ваші черевики, — невдоволено примружився Малькольн, ніби його хотіли ошукати. — Я не з Росії, Х’ю, і мене не треба агітувати. Я прекрасно знаю, ми не пускаємо того негра до науки, а потім кажемо, що він не може дорівнятися розумом до білого. Ми всі — Діти однієї планети, і природа наділила розумом усіх — білих, жовтих, чорних і червоних. Якщо ви зараховуєте себе до інопланетної раси, тоді інша річ, Х’ю.
— Я американець, сер, — образився Вундстон і кивнув Павлові, що сів на шкіряний пуф.
— Ми говорили про вас, Павле, — сказав Малькольн. — Містер Х’ю ніяк не може збагнути психології вченого, який сам собі готує обід. Ви можете пояснити це?