Я вірю, що ти, як ніхто в нашому інституті (Урбану вже пізно міняти погляди), можеш витримати амплітуду стресів сучасної науки й почати майже з нуля. Я не залишусь в боргу і вивідаю у містера Х’ю все, що зможу, хоча він і тримає свої козирі в підшкірній кишені. Ближче до справи: займись нейроелектронікою в рівному обсязі як радіо-, так і телеімпульсів, пов’язаних з енергією людського розуму. Тут ти станеш не просто доктором з дипломом, а одним з тих, кого згадають нащадки. Або прокленуть. І саме з огляду на те, щоби не прокляли тебе, Семене, коли хтось у новому тисячолітті знайде цього дружнього листа в твоїй трухлявій скрині, саме тому берись до діла.
Минув лише день, Семене, наш перший день на цьому континенті, та я відчув: завтра вже буде пізно й тобі починати те, про що я кажу. Починай сьогодні ж, поки наше покоління добуває з одних і тих же знань прогрес і зброю.
Можливо, треба все це назвати точніше: щит і меч. Так знай, тут уже кують меча, Семене. А його зробити легше, бо всяка руйнація на землі відбувається за коротку мить.
Меча кують. Не знаю, Семене, чи дістане він тебе в Ягелі, коли містер Х’ю замахнеться ним десь на березі Атланти або перевезе його ближче до Європи. Цього не скажу, але вже відчуваю на собі дивний погляд когось невидимого, але страшного своїм всевладним шаленством безуму. Такого зі мною ніколи не було. Я не вперше перетинаю океан.
В Америці, Семене, надто ділові люди, й вони навчилися спресовувати час. Інакше й не можна, якщо хочеш за неймовірно коротке життя зробити бізнес.
Сьогодні над планетою витає жах міфічного Армагедона. Вірю, що цей стрес атомного віку людство переживе. Можливо, тільки для того, щоб знову побачити на горизонті вік нейтронний…
Мабуть, я малюю світ надто темними фарбами. Причиною тому міг бути вчорашній вечір і незрозумілі Катині галюцинації, але саме тепер я знову згадав застереження Архипа Тесленка. Пригадуєш, він сказав: страшно подумати, що на самітних зимових дорогах тебе ждуть вовки. Страшно. Але ж вони ждуть…
Невідворотна зустріч змушує нас подумати й про те, щоб не тільки ти, а й твої діти могли безборонно йти тими шляхами. Про дітей нам дбати, Семене… Нам — і нікому іншому.
Якщо ти маєш до мене особисту неприязнь, то не зважай на це. Ти можеш і повинен стати вище власних примх. Думай про мене, як про ворога, котрий скаже ту правду, про яку змовчить друг.
Чекаю листа. Адреса в мене трохи дивна, але пишу таку, яка є.
До зустрічі в листах. Уже розвиднілось. Он вештається у дворі товстун Вундстон. Кличе Пітера Гоулда — шофера Малькольна. Мабуть, ще когось привезуть подивитися на мене і на Катю: Малькольн усіх пригощає гістьми з Радянського Союзу. Ми мусимо тут сидіти три дні, бо на ранчо Доута ще щось не встановлено так, як цього вимагає комісія. Цікаво, чи вони обладнають наш будиночок мікрофонами? Мабуть, постараються. Так що фактично їдемо в палати самого Навуходоносора.
Тисну руку. Твій Павло».
Острожний не мав звички перечитувати листів, шкодуючи час. Згорнув два лопотючі аркуші, знайшов у тій же теці твердий конверт з марками, заклеїв його й кинувся у двір, щоб передати пошту Пітером Гоулдом, що вже влаштувався в дорогу.
XII
— О-о! — загукав ще здалеку до Павла Х’ю Вундстон, підіймаючи в привітанні коротку дебелу руку. — Великі завжди мало сплять. За всіх часів і в усіх народів. Якщо у вашій руці справді конверт з листом, то клянуся міс Хілдою, що наша балачка з Пітером аж ніяк не могла вас розбудити й спонукати до перших дорожніх нотаток.
— Мене розбудила самота, містер Вундстон, — спокійно відповів на зливу компліментів Острожний і привітався з Х’ю за руку. Кивнув на Пітера, що саме зачиняв натоптаний чимось і прикритий пледом багажник машини. — Можу я передати листа? Тут звичайна приватна кореспонденція, сер, де, звісно, згадано й вас, Х’ю.
— Пітер! — гукнув водія розчервонілий од клопотів і біганини Вундстон. — Ви сьогодні будете в Атланті, то прихопіть пошту містера Острожного.
— Це нам завиграшки, — згодився Пітер і з поштивістю підійшов до Острожного.
— Відправте рекомендованим. Ось вам гроші, сер, — розпорядився Павло і добув з чорного довгастого гаманця нову п’ятидоларову купюру.
— Ви дуже щедрі, сер, — усміхнувся Пітер, конвульсійно сіпаючи головою. — Наші мільйонери ощадливіші, сер.
— На те вони й мільйонери, — мовив Павло.
— Квитанцію привезу увечері, сер, — пообіцяв Пітер і помахав конвертом, мовляв, про це доручення він пам’ятатиме в першу чергу.
— Вам пощастило, сер, — сказав Вундстон, коли Пітер хряпнув важкими дверцятами машини. — Пошту сюди возять двічі на тиждень, гелікоптером. В основному там кореспонденція містера Гленда. Він її одержує мішками. Як не дивно, але в Штатах є ще багато охочих пережити ядерну веремію подібно до Гленда. І найбільше таких кротів цікавить одне: хто залишиться після війни?
— Ніхто не залишиться, — різко сказав Павло й майже впритул подивився в хитрувато примружені очі Х’ю.
Павло застеріг, що на невловимо коротку мить зіниці Вундстонових очей звужувалися, немов діафрагмочка об’єктива, і звідти визирали холодні чорні гадючки справжнього єства цього талановитого товстуна в картатих просторих штанях, світлій полотняній куртці і фетровому береті на великій круглій голові.
— Ви так думаєте? — запитав Х’ю, схиляючи голову до лівого плеча й розглядаючи Павла на тлі вже високого неба.
Острожний промовчав: він не хотів повторюватися. До того ж йому обридли безперервні балачки про можливий експеримент у майбутній і останній війні, коли кожен вважав за потрібне висловити свою думку, ніби йшлося про лабораторний дослід, а не білу віхолу, що змете життя з планети.
— Я вам відкрию велику таємницю, — тихо заговорив Х’ю, заклопотано добуваючи з внутрішньої кишені свою шкіряну сигарницю. — Палите? Гавана.
— Мені однаково: я не розбираюся на тютюнах.
— Невже ніколи не закурили? Навіть хлопчаком, коли дуже хотілося стати дорослим?
— Ніколи. Я уже змалку знав, що тютюн і спирт убивають розум.
— Звідки така обізнаність? — удавано здивувався Х’ю. — Може, ви інтелігент не з першого коліна?
— Не з першого, якщо це вас так цікавить, — холоднуватим тоном відповів Павло.
— Тим, хто не палить, дим здається смердючим, — погодився Х’ю. Роздивляючись кінчик сигари, мовив глухуватим голосом: — Ядерної війни не буде. Цього не допустять не тільки ті борці, що галасують на всіх континентах і навіть забутих богом островах, — цього не дозволять мільйонери і мільярдери, сер. Останнім, як нікому, не хочеться вмирати. Тому Президент Штатів постійно відчуває на собі оптичний приціл. Президент може кричати що завгодно і про що завгодно, але між його особистим бажанням і наказом про пуск стратегічних ракет лежить прірва вічного мовчання. Політики, сер, проґавили момент, коли атомна бомба вважалася зброєю. Зараз із невеличкого грибочка, який міг, скажімо, поруйнувати Атланту, виросла ніким не керована химера, що накриє своїм капелюхом цілу Англію. Лише одна ракета, і острови Великобританії, наймогутнішої колись морської держави, кануть у воду, як загадкова Атлантида. В руйнації людство досягло вершини. Тому ядерна енергія — це вже не зброя, а схований джин, що не знає свого господаря. Так що, на мою думку, джину доведеться там і сидіти, доки не знайдеться на нього надійне ласо.
— Це пісня для малят або, як кажуть, колискова для майбутніх мерців. Люди не вірять у це, доки на планеті ще є полігони.