— Це колискова для немовлят, міс, — усміхнувся Павло. — Ми уже виросли й прокинулися. А якщо говорити про російський звичай, то в нас заведено квас пити й ганяти чаї. А оскільки квасу немає, то я питиму пепсі й каву. Якщо ви, звісно, не заперечуєте, міс.
— Кожному своє, - роздратовано сказав Малькольн, шкодуючи в душі, що не може зректися клятої чарки. Мовчки дивився на Вундстона, котрий запихався скибочками хліба, густо змащеними червоною ікрою, й кривився так, ніби Х’ю демонстрував йому хіть ненажери з «семи смертних гріхів». — Ви користуєтесь моєю великодушністю, сер. З кожним днем я відчуваю, як ви дюйм за дюймом завойовуєте мій будинок і все, що навколо нього. Тепер я прошу хоча б на три дні залишити мене в товаристві містера Острожного і його дружини. Можливо, хоч тоді мені пощастить подумати на тверезу голову.
— Що нам робити з хіпі, коли навіть учені голови все ще впадають у дитинство? — забурмотів Вундстон, беручи найтовщий сандвіч і наповнюючи свій келих коньяком.
Запанувала неприємна мовчанка.
Міс Хілда винувато подивилася на Павла й заговорила тоном дипломата:
— Ділові люди позбавлені щастя любові. Вони, як обкрадені євнухи, заздрять чужим радощам первоцвіту, зберігаючи в собі високі пориви людської душі, що завжди стояли вище манливих гербів ділових контрактів. Давайте ж лишатися людьми, шанувати одне одного і чужі нам держави, бо ми з вами люди державні.
— Я підтримую цю пропозицію, — швидко погодився Вундстон.
— От і добре, — повеселішала Хілда. — Допивайте каву, Х’ю, і їдьмо — я запрошую вас у гості. До речі, допоможете мені вибрати яхту в Атланті.
— Надумали подорожувати? — скептично буркнув Х’ю, бо передчував: Хілда купує яхту не за власні гроші і не для прогулянок. «Треба довідатися, хто за цим стоїть, — подумав Вундстон. — Інакше мені самому доведеться випити гірку цикуту, приготовану для цієї відьми».
— Хочу стати модною нареченою, — пояснила міс Хілда й легко підхопилася з крісла. — Я чекатиму вас у дворі, - нагадала Вундстону й обернулася до Острожного: — З вами я не прощаюся. Ми ще приїдемо на ваші проводи. Дещо прихопимо в Атланті й разом з містером Мальколь-ном влаштуємо уїкенд перед вашою поїздкою на ранчо Доута. Повірте, там у вас не буде такої нагоди. Шкода, що ви не шануєте Бахуса, але особисто мені подобаються такі стоїки, як ви, містер Павел. Колись я саме так уявляла росіянина, який зумів захистити світ від фашизму.
Павло відчував, як холодно й нещиро звучать ці високі слова в устах Хілди Брайнт, тому сприйняв їх як належне й запитав:
— Ви були на ранчо Доута? Вам там щось не до вподоби?
— Мені просто жаль місіс Кет, — відповіла Хілда і вийняла з кишені піджака довгастий, зрізаний на кінцях золотий годинник. — Єдине, що може втримати жінку на Ранчо Доута, — говорила, косуючи на годинник, — це те, що Кет вас безтямно любить. — Хілда усміхнулася до Павла і нагадала Вундстону: — Нам пора, Х’ю.
XIII
Намет напнули на високому березі річки.
Мері не захотіла брати в поміч ні кухаря, ні управителя вілли, котрий однаково майстерно володів сокирою, ножем і вінчестером.
— Хочу робити все сама, своїми руками, — ще у дворі сказала вона Малькольну й весело підморгнула чимось засмученій Каті. — Америка любить гарних і винахідливих, Кет. Зараз ви самі переконаєтесь, на що здатна ваша приспана уява. Сьогодні ми повинні здивувати цих молодих і дуже талановитих джентльменів.
— Боюся, що ви в мені розчаруєтесь, — тихо відповіла Катя й подивилась благально на Павла.
— Катя вміє готувати смачнющі деруни з часником, — сказав Павло й знову заговорив до Малькольна. Той усе ще протестував проти того, що без людини, котра вміє бодай налякати когось з рушниці, їхати в лісові нетрі просто нерозумно. — Заспокойтеся, сер. Охорону вігвама візьму на себе: у молодості я був чемпіоном республіки з стрільби по тарілочках.
Після почутого Мері підбігла до Павла й подала йому руку:
— Ви народилися для Америки, сер! — вигукнула весело.
Покінчивши з наметом і прихопивши спінінги, Павло з Малькольном вибирали зручніше місце для рибальства. Довелося спускатися з стрімкуватого берега й прилаштовуватися на корявому стовбурі напівзамуленого осокора. Хтось спробував погрітися біля цього дерева, але воно намокло й не горіло. Тільки сухуватий корінь пообгорав і стирчав увсебіч короткими ошмалками.
— Тут ловиться на горох, — попередив Малькольн, пробуючи хід котушки. — На горох можна взяти ляща й сазана. Не знаю, чи і впораємося, якщо зачепиться кілограмів на десять. Це вже не риба, а звір, Павле, — пожартував і з легким сюрчанням котушки закинув вудку аж на середину вузького гирла між берегом і довгастим островом у густих шелюгах.
— Давно не пробував закидати, — поскаржився Павло, коли його важок полетів мало не вздовж берега й булькнув у глибоченьку вирву. Хотів вимотати волосінь і кинути б хоча метрів на сорок від берега, але Малькольн застережно підніс руку:
— Нехай постоїть на пробу. Може, тут і під берегом риба ходить.
— Навряд. Берег тут дуже високий, — засумнівався Павло і раптом відчув, що його спінінг рвучко нагнуло й відкинуло вгору.
Павло закляк, чекаючи повторного кльову. Спінінг рвонуло, аж клацнув запобіжник, а з котушки почала стрімко змотуватися волосінь. Павло не знав, що робити, й розгублено озирався на Малькольна, стежачи за тим, як меншає волосіні на котушці.
— Тримай унатяжку! — крикнув Малькольн, і тут із води свічкою виплигнув синюватий здалеку сазан.
Малькольн підбіг до Павла і, перш ніж сазан пірнув у воду, вихопив з рук Острожного спінінг, пересунув важіль запобіжника, вільно пускаючи волосінь за рибиною.
— Змотуйте мій спінінг, сер! — крикнув Малькольн.
Павло мовчки виконував наказ Малькольна, не помічаючи, як дрібно тремтять руки. А погляд прикутий до Малькольна, що вкляк над водою, обіруч тримаючи котушку. Вона то швидко розмотувалася, обпікаючи пальці, то завмирала, і тоді Малькольн пробував вимотувати з води напнуту, як струна, волосінь.
— Аби гак витримав, — дрижакуватими губами прошепотів Малькольн.
Риба пішла на стрімнину річки, й Малькольн з острахом думав, чи вистачить волосіні, яка щезала у скаламученій при березі воді.
Так тривало довго. Павло уже зневірився в перемозі, благаючи, щоб волосінь нарешті урвалася, звільняючи його й Малькольна від дивних, печерних ще мук боротьби із здобиччю.
— Підсаку! Багор! — гукнув нарешті Малькольн. — Забродьте, містер Павел. Будемо брати з води. Підсаку занурте й підводьте з хвоста. Багор покладіть біля мене.
Не роззуваючись, мов загіпнотизований, Павло забрів вище колін і завмер, не зводячи очей з рошколошканого мулу, що димом валував біля ніг, розгортаючись за течією. Навіть не відчув, як задубіли ноги в холодній воді. Щось темне, неприродно велике сунуло просто на нього.
«Він! — єдине, що подумав Павло, готуючись плигнути у воду й обхопити це небачене живе диво. Потім Острожний помітив у своїх руках темну трубку підсаки й швидко опустив її у воду, розпускаючи довгий зелений капшук матули за течією. — Треба побачити обід підсаки, рибину, а тоді — одним махом», — скомандував собі Павло й не зразу зміг ворухнути ногами. Від довгого чекання Павло наче задеревів і тепер ніби по-новому вчився володіти тілом.
Обіруч, наче косар, рвучко повів підсакою, щось ударилося в ній, завирувало, і тоді Павло, втрачаючи рівновагу, підняв тяжкий капшук матули над водою і косо впав головою до берега.
Поруч брьохав ногами Малькольн, рвав з рук Павла підсаку, а той, захлинаючись, намагався стати на коліна.
— Та пустіть же, сер! — крикнув Малькольн, тягнучи до берега підсаку з рибиною і знетямленого Павла.
Острожний звівся на одне коліно й побачив, що Малькольн уже простромив багром підсаку, притис її до землі й вишарпує з кишені білий капроновий кукан.