Його рідний батько відповів чужим голосом:
— Моліть бога, що ви син Гаррі Рассела. Йдіть і ніколи більше про це не згадуйте. Навіть у день страшного суду. Якщо вам, звісно, пощастить свято зберегти свою душу до того часу. — Рассел-Берклі перехрестив сина й вийшов, торкнувши невидиму запону в стіні намету.
Дейвід відчув чийсь гострий погляд і швидко озирнувся — позаду стояв Адам з автоматом у руках.
— Ходімте, — звелів Адам Дейвіду і пішов попереду.
…- Тату, чому Пітер поїхав з тим вродливим джентльменом і навіть не попрощався зі мною? — почув Дейвід невдоволений тонкий голос у себе за спиною, виринув із спогадів і повернувся обличчям до своєї доньки Кандіс.
— Пітер поїхав надовго, доню, — відповів нарешті Дейвід з болем у серці.
Перед ним була його рідна дитина, недоумкувата Кандіс, яку, можливо, ще до народження вбив дід Гаррі Рассел — скалічив її розум.
— Він ще повернеться? — запитала Кандіс і нервово тупнула ногою.
— Повернеться, Кандіс. Ти вибач, але мені треба побути одному.
Кандіс стенула плечем і вийшла, тримаючи руки в короткій, здутій пухирями, куртці, схожій на підсушений жабур.
«Пітер ні з ким не попрощався, — подумав Рассел. — Мабуть, так і не знає, що пастор Берклі — мій батько, а він — єдиний свідок трагедії. Дивно, як цей свідок досі живе? Чи він просто існує без права на життя? Можливо, тепер про нього згадали і вирішили позбавити пам’яті? Можливо, справді Френк виконає свою обіцянку, і Пітер буде особисто охороняти Павла Острожного на ранчо Доута? Це однаково, бо для Пітера звідти вже нема вороття, — пошкодував Дейвід і знову згадав батька, чию могилу ніхто й ніколи не провідає. — Тепер справу пастора Берклі продовжує диявол від науки Хілда Брайнт. І вона не ховається з цим у джунглях. А якщо їй вдасться використати енергію людського розуму, тоді вона штампуватиме на замовлення Президента потрібну кількість живих роботів, здатних воювати і нездатних мислити. Аж тоді, мабуть, настане справжній кінець світу, бо втратиться сенс самого життя, — дійшов висновку Рассел і вжахнувся: його зманили обіцянками про те, що кожен, хто вкладе гроші в розробки „Інтри“, залишиться на правах мислячої еліти. — А де гарантія? — запитав себе й збагнув, що наступним після Пітера може стати він, Дейвід Рассел. — Джім Френк ніколи нікого не вбиває одразу. Він завжди залишає надію, схожу на вогонь свічки, запаленої і забутої біля навстіж відчиненого вікна. — Дейвіду видалося, що це порівняння має якусь пророчу силу, тому рвучко зачинив вікно стрілчастої рами, підійшов до столу й задивився на чистий аркуш паперу. Йому хотілося написати почуту колись від батька фразу: „Ніколи не обирай за бога і вершителя долі подібних собі. Краще примушуй інших бачити в тобі вершителя“. — Життя корилося таким, як мій батько. Вмираючи, він переміг життя, щоб воскреснути, можливо, через віки».
XVIII
— Ось ви й дома, — вдоволено сповістив Павлові й Каті Том Уоррен, відчиняючи двері салона гелікоптера. — Не хвилюйтеся, що за бортом зараз усі сорок п’ять спеки. У кімнатах працює надійний кондиціонер.
— Я теж вітаю, — тільки й сказав Вундстон і напнув на свою велику голову солом’яного капелюха.
— Що ж, ходімо, Катю, — весело мовив Павло, подаючи дружині такого ж сплетеного з рисової соломки капелюшка, завчасно приготовленого для пасажирів гелікоптера. — Будемо обживатися на новому місці в чужій хаті.
Катині очі ще не звикли до такого яскравого світла, і тому вона не зразу збагнула, що бачить небо, а все довкруг — реальний світ, а не аплікації з африканським пейзажем.
— Сміливіше, — заохочував Катю Том Уоррен, началь ник сторожової охорони ранчо Доута. — Прошу в маши ну, — скомандував уже біля мікроавтобуса з легким білим дашком.
Як тільки автобус викотився на похилий горб піску, всі побачили, що поряд розкинулося блакитно-біле містечко з двоповерховими будинками, райдужними фонтанами і зеленими садами вздовж невидимого муру, який мав охороняти цю перлину від пустелі.
— Ваш котедж із червоним дахом, — сказав Уоррен. — Хоча тут важко заблудитися, — похвалився, ніби сам придумав розфарбувати будинки за національними ознаками тих, хто житиме тут.
— А хто мешкає поряд з нами? — запитала Катя.
— Ліворуч, як ви вже здогадалися з будинку, живуть японці, а праворуч — німці. — Уоррен показав на два несхожих котеджі з вигнутою дахівкою у японців і з стрімким високим верхом у німців.
— Вони вже приїхали? — уточнив Павло, маючи на увазі Кукудзі Тонако з дружиною. Ім’я дружини Павло забув і тепер не міг згадати, хоча те співуче ім’я вертілося на думці.
— О, вони давно на вас чекають, — ніби здивувався Уоррен з того, що Павло запізнився з приїздом на ранчо Доута. — Гляньте лишень на місіс Тійоку! Вона не побоялася навіть у таку спеку вибратися на верхній солярій. То вона махає вам білим прапорцем з червоним сонцем посередині.
— Глянь на свою сусідку, — звернувся Павло до Каті. - її звуть Тійока. Вона, мабуть, така ж танцюристка, як і ти.
— Вона така маленька, — засумнівалася Катя, що це справді стоїть і вітає їх прапором не дівчинка, а доросла жінка.
— То Тійока Тонако, — підказав Уоррен, якому подобалося усім все пояснювати.
— А де ж ім’я, а де прізвище? — запитала Катя Павла. — Усе воно якесь однакове.
— Тійока — це ім’я, — в задумі проказав Павло, намагаючись уявити обличчя пана Кукудзі і його допитливі очі за скельцями тендітних окулярів у золотій оправі.
Катя вистромила руку з-під полотняного дашка машини й помахала чорнявій японці з білим прапором. Тійока вся була в білому, і тільки чорне волосся розхитувалося за її плечима, ніби різка тінь від прапора такої далекої тепер Країни Ранкового Сонця.
Мікроавтобус майже перелетів на замкнене кільце вулиці, що об’єднувала будинки й оперізувала невеличкий майдан з фонтаном: Зблизька його струмені були високі й сліпучі, здавалося, ніби з розплавленого сонця ллється в порцелянову чашу розкритої квітки лотосу гірський кришталь, підсилений блиском неба.
Машина зупинилася біля будинку з різьбленим піддашшям над дверима і напівкруглою полив’яною дощечкою з номером будинку і назвою вулиці.
— Вулиця Кругла, три, — прочитала Катя російський напис на будинку і розсміялася. — Глянь, Павле! Ми знову ніби дома: у тебе в Ягелі та ж вулиця і третій будинок.
— Приймайте господарів, міс Стауфер, — розпорядився Уоррен, і тільки тепер Катя побачила на ґанку будинку біляву дівчину в рожевому сарафані.
Вона тримала на розстеленому рушнику велику паляницю з дрібкою солі, ніби маленький льодовичок лежав на вкритій золотавою осмагою планеті.
— Лас-ка-во про-си-мо! — вимовила по складах Стауфер, приязно заусміхалася, простягнула Павлові хліб. — Мене звуть Лілі.
Павло взяв паляницю, торкнувся до неї губами, потім відламав окраєць і з насолодою відчув давно забутий смак домашнього хліба.
— Знайомтеся, обживайтеся, — говорив Уоррен, — а мені пора зайнятися службою. Для зв’язку з керівництвом у вас буде містер Вундстон. І, не прощаючись, сів у машину.
— Які ваші перші враження? — поцікавився Вундстон, коли разом з Павлом увійшов до просторого холу з молодим лавровим деревом у кам’яній вазі.
— Тут усе трохи схоже на готель, — сказав Павло й уже згори почув Катин голос:
— Ідіть сюди, бо я без вас не порозуміюся з міс Лілі.
На другому поверсі теж був хол. Трохи менший. З двома кріслами й низеньким столом. Зі стелі низько звисала куля скляної люстри.
Лілі Стауфер стояла біля телефону й тримала в руках червону з чорними кришечками трубку. Побачила Павла, обернулася до нього і, немов на офіційному прийомі, виголосила:
— Містер Острожний, вас просить пан Тонако. Що накажете відповісти?
— Спасибі, міс, я зараз підійду.
Але Лілі показала на масивний стіл з тису, і Павло зрозумів, що його телефон там, а цей встановлено для секретарки. «Мабуть, роль секретарки виконуватиме дружина, — подумав Павло. — Інакше Катя не знатиме, куди себе подіти в цій затишній в’язниці». Павло вислухав коротке вітання Тонако й звернувся до всіх: