«Ранчо Доута. День перший.
За вікном дужчає шипіння. Можливо, то влягаються піски, можливо, перегукуються змії на нічних ловах, можливо, так згасають енергії, що накопичилися за день і не розрядилися.
На тисячі кілометрів — чужа земля. І ця земля моя, бо на всіх у нас одна планета. І ми, напевне, одні на мільярди планет. Я приїхав сюди, щоб, якщо треба, вмерти в ім’я розуму на Землі. Чому я так трагічно думаю? Не знаю. Можливо, я просто дивився на Катю й сказав собі: як тяжко жінці вистояти проти того, що натворили народжені нею діти. А жінці треба вистояти й народити тих, хто ніколи не лякатиме свою матір передчасним кінцем її роду. Ми постійно повинні думати про те, як зберегти жінку для її високої місії. І якщо в ім’я цього доведеться вмерти, не треба зупинятися й звертати з цієї небезпечної дороги самоти.
Пізно. Уже поночі. Завтра перший день спільної роботи. Страшно подумати про те, що ми можемо відкрити людям. І радісно й страшно, бо це відкриття на зло і на добро. Зараз я на ранчо Доута. Тут всюди слуги бога війни. Ввічливі і немилосердні… Лягаю спати під охороною телескопічної антени, схожої на оптичний приціл гвинтівки. Така ж антена над дахом у будинку Малькольна. Не хочеться думати про аналогії, але вони не йдуть з голови».
Павло вимкнув світло і розчинив вікно. Війнуло гіркуватим повітрям. Було відчуття, що Павло стоїть у каюті корабля, який причалив до невеличкого острова з тьмавим обрисом пальм, а навкруги з ситим сичанням котив хвилі океан.
Унизу пройшли двоє. Павло побачив пригашений блиск на їхніх шоломах.
— Доведеться ходити до ранку. Інакше засну, — поскаржився молодий голос.
— Тобі легше, а як хлопцям у таємних дозорах? — дорікнув бас. — У пустелі значно легше. Спробував би ти вистояти зміну в джунглях. Там просто п’янієш від затруєної паркоти.
— На щастя, я там не був і, гадаю, ніколи не потраплю в те пекло з дикунами.
— Поглядай на вікна, — звелів бас. — Дехто забуває їх на ніч зачиняти. А на Ранчо живуть незамінимі люди, хлопче.
— Росіяни і японці все ще не сплять.
— Думають, — зі сміхом прохрипів бас, і вартові зупинилися, їхні шоломи поблискували, наче латаття на темній воді.
— А це справді приїхали найрозумніші люди світу? — перейшов на шепіт молодий вартовий. — Якби я мав таку голову, я б ніколи не погодився їхати на це ранчо.
— Тихо, здається, тут проповз щитомордник. Ану присвіти.
Жовтавий промінь розітнув морок, і Павло помітив, як заструменіло щось по землі. В ту ж мить живу стрічку простромила довга блискуча голка.
— Готовий, — сказав молодий вартовий і обвів світлом ліхтаря довкола себе. — Більше не видно. Один приповз.
— Завтра віднеси щитомордника Карлові. Він робить з гадючої шкіри прекрасне реміняччя.
— Гаразд, спущу за два долари.
Павло провів очима вартових, що вгадувалися по зблисках на шоломах. Зачинив вікно й задивився на тонке плетиво текстури відполірованого дуба. «Криптограма життя. — Острожний насупився й затулив вікно шторою. — Я багато думаю про аналогії. Це від неробства. Завтра ж зачиняюся у своїй підземній фортеці».
XXI
— Тут вам буде затишно, — мовила Тійока. — Книги, папір і магнітофон до ваших послуг. Ви яким чорнилом любите писати??
— Чорним. Але навряд, чи воно сьогодні мені знадобиться, — голосно сказав Вундстон, розраховуючи на те, щоб його почув і Кукудзі, який ще вештався в холі, уважно подивився на Тійоку, потім змовницьки кивнув їй на крісло:
— Не маю права затримувати вас довше, ніж цього вимагають обставини, але прошу сісти й уважно вислухати мене.
— Я лиш зашторю вікна, — ніби попросила дозволу Тійока.
Рвучко потягнула за плетений жовтавий шнур, і чорні стулки штори поповзли до середини вікна, гойднулися й стихли м’якою колонадою фалд від стелі аж до килима.
— Вас щось непокоїть? — Вундстон бачив, як напружилася Тійока, ніби він мав виголосити їй суворий присуд.
— Це так… Це минеться, — спробувала усміхнутися й швидко прибрала руки з плескатих билець крісла, переплела пальці, ніби відгороджуючись від Х’ю. Бачила, що Вундстон невдоволений її станом, пояснила: — Я досі під враженням від зустрічі з нашими сусідами. Вони обоє наче брат і сестра. І такі несподівані своєю добротою й довірою. З ними буде легко працювати, але це, по-моєму, буде нечесна гра.
— Вам їх жаль? — тихо запитав Вундстон і показав очима на двері, за якими міг стояти Кукудзі.
— Суто по-людськи. — Не підводячись з крісла, Тійока натиснула кнопку під ріжечком столу, і за кілька хвилин до кабінету ввійшла Таня Оліверос.
— Що накажете, місіс? — запитала тихо, тримаючи на блідо-рожевому фартушку червонуваті від гарячої води свої маленькі руки.
— Приготуйте постіль для містера Тонако в моїй опочивальні. Сьогодні у кабінеті спатиме містер Вундстон. Тут я сама впораюся. І передайте пану Кукудзі, що я довго не затримаюся.
— Добре, місіс, — мовила Таня. Потім перевела погляд на зосередженого Х’ю. — Якщо вам забажається кави чи чаю, я завжди до ваших послуг, сер.
— Ви дуже люб’язні, міс, — подякував Х’ю.
Коли за служницею зачинилися двері, Тійока не впізнала Вундстона — обличчя його було холодним і непривітним.
— Ви не маєте права забувати про свою місію, люба Тійоко. Мені не хочеться про це вам нагадувати, але реальність життя завжди за вашими плечима, місіс. Реаль ність, яка не зважатиме ні на ваші виправдання, ні на вашу красу. Ви дали згоду, і тепер відмовлятися пізно. Той, хто хоче мати владу над грішми, повинен стати монархом над собою. Мені, як вам відомо, теж багато хто подобається, і в мене є серце. Я люблю Малькольна, але ніхто й ніщо мене не зупинить, якщо друзі зрадять мене.
— Це тому, що ви мужчина, сер, — заїкнулася Тійока, — і вам це робити не вперше, а я лиш маленька жіночка, яка боїться всього на світі.
— Боже! — не витримав Х’ю й гучно сплеснув у долоні. — З вашою вродою і безпосередністю ви можете стати фавориткою самого Президента, не те що подружкою Кет.
Душа жінки набагато складніша, ніж вам здається, сер, — заперечила Тійока. — Часто жінка здається на милість чоловіка, щоб не мати зайвої мороки, але не завжди вас обійматиме впокорена жінка, містер Х’ю.
— Не заперечую, але в конкретному ділі… - Вундстон глянув на шафи з книгами: — В Острожного аналогічні меблі?
— Ви добре знаєте, сер…
— Я повинен бути впевненим, що це помітили ви, місіс.
— Я хотіла б лише знати: як часто будуть проводитися сеанси фільтрації?
— О, ви навіть терміни запам’ятали! Не раджу ними похвалятися. Головне — напустити побільше туману в голову. Спробуйте захопити Кет йогою і переконати, що через місяць усе минеться. Гадаю, за цей час ми налагодимо постійний контакт Острожний — Макларен без зайвого контура настроювання.
— Ви не відповіли на моє запитання, сер.
— Перший сеанс підміни оригіналу мав бути сьогодні.
— Боже, як це, мабуть, страшно чути те, що ти думаєш, — прошепотіла Тійока. — А Кет після цього не стане психопаткою?
— А що вам до того? — ледь не вибухнув лайкою Х’ю. — Якщо ви не переконаєте Кет, що це ефект марева, який легко лікується, то вона, звісно, може збожеволіти. Але ми в цьому не зацікавлені, місіс, — підкреслив Вундстон.
— Гаразд, я зроблю більше ніж можливо, — пообіцяла Тійока і натякнула на гонорар.
— Ми перекажемо його на ваш рахунок в японському банку. — Х’ю підвівся з крісла. — Попросіть Кет, щоб вона не турбувала чоловіка своїми телепатичними міра жами. Це заважатиме йому в роботі. На випадок неперед баченого надішліть листа на головну пошту Атланти на ім’я Джоя Блеклі. До запитання. У листі повідомте: «Приїхати не зможу. Чекаю батька. Кароліна». Ви не за були, хто така Кароліна?
— Не забула, сер, але всі ці умовності нагадують мені дитячу гру, сер, — повеселішала Тійока, бо їй не вірилось, що один її необережний крок міг стати останнім, що вона, як і Вундстон, ніколи не стане свідком, якщо Хілда Брайнт. сяде на лаву підсудних.