— Рассел мені все більше подобається, мовив до Макларена Х’ю, натякаючи, що він з цим чоловіком давно на коротку ногу.
Малькольн промовчав. Викликав офіціанта Едді, подякував за каву й попередив, що сьогодні більше замовлень не буде.
Вундстон уважно стежив, як Едді вправно навів порядок на столі, взяв тацю, вклонився й вийшов. Це йому сподобалось, і він знову обізвався до Малькольна:
— Яка вишуканість у роботі! Ви не заздрите Едді?
— Я ніколи й нікому не заздрив, — відповів Малькольн, роззираючись по лабораторії й думаючи своє. — Едді надто охайний і обов’язковий у всьому. Мене це дратує. Особливо зараз, коли я на межі відчаю… або відкриття.
— Безперечно — відкриття, — швидко погодився Х’ю й знову зиркнув на свій годинник.
— Встигнемо, — ледве стримуючи гнів, кинув Малькольн на педантичний жест Вундстона й рушив до дверей.
— Не в тому причина, мій друже, — вкрадливо підказав Х’ю. — Безгрішшя, Малькольне, нас обох ріже без ножа. Ви подали мені кошторис на сто сорок тисяч. Я на віть боюся натякати про цю суму на вченій раді, - скаржився, прошкуючи з Малькольном довгим коридором головного корпусу.
— Звісно! — вибухнув Малькольн. — Якби ми створили нейтринну гармату, то нас би озолотили. Он, — показав коротким змахом руки на білий «кадилак» за товстими шибами парадних дверей, — перша перлинка на стежці вашої зради, Х’ю.
— Ви знову помиляєтесь, Малькольне, — терпляче за перечив Вундстон. — Рассел великий дивак, і не варто звертати уваги на його королівські вереди. Як на мене, то я вважаю, що на диваках тримається світ.
— Не знаю, — муркнув Малькольн і відвів погляд від запопадливого Вундстона. — Я б не дозволяв дивакам гратися з вогнем. Особливо з таким, який викрешуємо ми з вами.
Х’ю не встиг відповісти, бо в цей час з-за однієї з колон вискочив Пітер Гоулд і наздогнав Малькольна з Вундстоном. Він розчинив дверцята машини й запросив учених. Потім сам вмостився за кермом, кинув через плече:
— Стільки розвелося садистів, що на хвилину боюся залишити машину без нагляду. Мені здається, кожен тре тій в Штатах носить в кишені пластикову бомбу.
— Ви перебільшуєте, сер, — заперечив Вундстон, влаштовуючись на м’якому шкіряному сидінні. — Та й взагалі, бомби — це дрібниця порівняно з постійним жахом, що у тебе зі спальні вкрадуть дитину. У вас є діти, містер Гоулд?
— Одруження зараз надто обтяжливе, сер, — відповів Пітер, скеровуючи «кадилак» у потік машин. — До того ж треба постійно думати про те, хто виховуватиме твоїх сиріт.
— Якщо кожен вважатиме себе приреченим, то через півстоліття джунглі проковтнуть Нью-Йорк, — зауважив, як дитині, Вундстон.
— O, це було б найсправедливіше вирішення проблеми, сер! — надміру голосно вигукнув Пітер. — Людей пора відстрілювати, як австралійських кенгуру, бо з усього живого людина — найжахливіша потвора. Вона визначає, що на цім світі корисне, що треба знищити, що тримати на харч, що для розваг, чим нагріти своє анемічне тіло, на чому їздити, чим убивати собі подібних; розум, яким природа наділила людину, служить уже не природі, а тій-таки людині, котра спроможна тільки на одне: своїми покидьками отруювати світ. Настане час, сер, і людину задушить нею ж розкурений чад.
— Невесело з вами, — зітхнув Вундстон. Його дратувало те, що Пітер має рацію, хоча висловлює свої спостереження з позицій примітивної натурфілософії. «Та й що він бачив прекрасного, створеного генієм людським, щоб можна було сперечатися й закликати Пітера до тверезого глузду?» — розважливо подумав Х’ю, розуміючи, що основна трагедія Америки в неуцтві таких, як Гоулд, котрі роблять висновки тільки з того, чим дихають, що їдять, що оточує їх в примітивному існуванні. — Невесело, — повторив Х’ю. — І навряд чи зуміє хто переконати вас у протилежному: вас уже спотворив страх.
Пітер Гоулд налаштував кольоровий телевізор на про граму найновіших фільмів. На екрані якась красуня усміхалася супермену Гаррі, котрий сидів у вертольоті з кулеметом на колінах.
— Ось кому весело, — сказав Пітер. — Гаррі легко живеться, бо він навчає вбивати. Чи є зараз почесніша місія, містере Вундстон? — кепкував Пітер, перезираючись з Х’ю у сферичному дзеркалі. — Гляньте, як майстерно стріляє Гаррі. Зараз міс проситиме, щоб їй теж дозволили про шити кулями бодай одну траншею, в якій сховалися наші майбутні вороги. Гляньте, як красиво фонтанує кров з пробитого горла. З того самого горла, яким солдат виголошу вав комуністичну пропаганду, щоб відібрати ваші мільйони, сер.
— Ви не були найманцем, Пітер? — несподівано запитав Малькольн.
— Я навіть не був солдатом, — невдоволено пояснив Пітер і вимкнув телевізор. — Мене ще змалку привчили до того, що всяке зло, яке вчинила людина, стає її постій ним бумерангом. Хіба не так?
— Гадаю, цього не знає ніхто, — невпевнено відказав Вундстон, добуваючи з кишені чергову сигару, яку він не так курив, як чадів димом. — В одному я переконаний: світ — це боротьба добра і зла. У великому й малому. Енергія не народжується без боротьби.
— По-вашому, сер, війни неминучі? — поцікавився Гоулд.
Вундстона дратувало, те, що він опустився до рівня Гоулда і сперечається з ним, як з рівним, але все ж продовжив:
— Якщо ви розумієте під боротьбою лише вбивство собі подібних, то ми ніколи не порозуміємось, сер, — підкреслив Х’ю, зиркаючи на Малькольна, котрий задумливо дивився на зіркоподібний шрам на шиї Пітера. Малькольн не чув, про що говорили Пітер з Х’ю, тому його запитання захопило Гоулда зненацька, і Гоулд здригнувся, механічно втискуючись пальцями в оббите шкірою кермо машини. Малькольн запитав:
— Містер Гоулд, ви тоді не знали, що стріла звичайна, не затруєна?
Пітер не зразу відповів, а Х’ю не міг збагнути, чому саме про це питає Малькольн і звідки він міг довідатися, що Гоулд був поранений стрілою.
— Ви пережили страх смерті, сер, — продовжив Малькольн, — і тепер знаєте, як тяжко вмирати. Через те ви такі наполохані й обачні. Хіба не так?
— Я ненавиджу насильство, — тамуючи стогін, одказав Пітер. Він зглянувся в дзеркалі з Малькольном, пояснив: — На моїх очах помер Джон Райтер. У страшних корчах. Його теж не обминула стріла дикуна.
— Невже досі червоношкірі полюють на нас? — здивовано запитав Вундстон, нервово струшуючи попіл з сигари. — Це для мене прикра новина.
— Містер Гоулд лежав із стрілою в потилиці навіть не на нашому континенті, - пояснив Вундстону Малькольн і знову звернувся до Гоулда: — Вашим шефом тоді був Дейвід Рассел?
— Що ви?! — з обуренням вигукнув Пітер і озирнувся на Малькольна, щоб пересвідчитися, чи вірять йому. — Я тоді був дуже молодим і хотів швидко розбагатіти. Після тієї ночі, коли мені, наче струмом, пронизало шию і збило з ніг, я зрозумів, що великі гроші платять тому, хто вміє вбивати. І робить це без зайвих емоцій. А мені було жаль тих голопузих.
— Ви не можете бачити, коли на когось підіймають зброю. Чи не так? — запитав Малькольн і сам відповів: — Ви завжди думаєте, що колись і на вас гляне чорна зіниця дула. Але це дрібничка, сер, бо, коли уб’ють вас, мене чи містера Рассела, про це кричатимуть усі газети і наша смерть не загубиться в світі. Страшніше, коли ніхто не побачить, як пихне вогонь з дула, ніхто не напише про це лише тому, що нікому буде писати. І станеться все це дуже просто: через континент покотиться океанська хвиля з швидкістю реактивного літака, а позаду — нічого живого! Голий базальт! Геніально, правда?
— Мені не дано про це думати, сер, бо я про це вперше чую, — прошепотів блідими устами Пітер. Їдучи сюди, він дещо зрозумів з натяків Рассела: ті, кого він везтиме, страшні своїм розумом, але саме тому вони великі люди Америки. — Я навіть не знаю, чи зможе хто таке зробити, сер.
— Це можемо зробити ми, сер, — жовчно усміхнувся Малькольн. — Я і містер Вундстон. Невже ми не схожі на вбивць? Вам доводилось бачити їх зблизька. І не раз. То як? Схожі?