— Хоча й ми на цім світі тимчасові, - хмикнула Брайнт, — але я не люблю вередунів. Мені навіть цікаво буде відчути себе великою в самотині. Навколишній світ дуже розпорошує думки вченого.
— Ви правильно оцінюєте ситуацію, міс Брайнт, — додала Мері, радіючи, що Хілда погодилася на запропоновані умови без зайвих амбіцій. — Там ви, можливо, будете не одна. Якщо обставини ускладняться, ви незабаром зустрінетеся з нашим спільним знайомим, міс Хілда. Правда, він працюватиме над своєю проблемою, але розумні люди завжди знаходять спільну мову.
— Кого ви маєте на увазі? — поцікавилася Брайнт.
— Поки це містер інкогніто, — відповіла Мері й з тривогою подумала про Острожних. Боялася вгадати, що мало статися з Катею і Павлом на американській землі, але в серці озвався пекучий біль. Воно вже, здавалося, отерпло й звикло до жахливої клятви Мері, але душа в неї ще не вмерла й постійно нагадувала про власний страх. Мері боялася згадувати про Павла, про Малькольна, вона надміру швидко підвелася з крісла й звернулася до присутніх, тамуючи в душі передчуття болючих втрат: — Як на мене, сьогодні всі справи вирішено, а тому не гріх і повеселитися. Чому ви такі сумні, любий Х’ю? — звернулася до Вундстона й хитрувато примружилася. — Ви даремне впадаєте в транс. Я передчувала цед тому запросила саме для вас дівчаток з ресторану «Золоте руно».
— Ви надто турботливі, місіс, — холодно подякував Х’ю й вайлувато вклонився.
— Ніхто не передбачить свого життя, Х’ю, — зітхнула Мері.
— Особливо це стосується жінок, — буркнув Вундстон і заквапився з кабінету.
— Ви сказали істину, Х’ю, — мовила Хілда, — бо тільки жінка велика своєю любов’ю і несподівана помстою. — Вона дивилася не на Вундстона, а на знічену Мері Френк.
XXXII
Кімната, яку відвели Джою Блеклі, була поряд з опочивальнею Хілди Брайнт. Блеклі чув, як за стінкою грала тиха музика, а потім долинули сердиті голоси. Блеклі зупинився посеред кімнати й прислухався. Про що говорила Хілда, Джой не міг розібрати, але те, що вона гнівалася, було зрозуміло з тону її голосу. «З ким це вона?» — здивувався Блеклі й підійшов до дверей своєї кімнати. Зважував, чи доречно пізньої пори напрошуватися в гості. Але нічна розмова навряд чи дасть йому спати, тому наважився і вийшов у невеличкий хол. За високими дверима, де була Хілда Брайнт, не почув жодного стороннього звуку. Несподівано двері розчинилися, і на порозі з’явився Х’ю Вундстон. Він різко вихопив сигару з рота й кивнув Джою:
— Не спиться? Заходь, — сказав і першим повернувся в кімнату Брайнт.
— Ви що, вже спали? — роздратовано запитала Хілда. — Як можна спати після того, що сталося?
— Я був на балконі, міс, — виправдався Блеклі.
— А як ви опинилися в холі? Вирішили підслуховувати? Вам однаково, як і на кому заробити свій капітал? — докоряла Хілда й продовжувала ходити по кімнаті, тримаючи межи пальців довгу сигарету.
— Даремно ви так, міс, — застеріг Вундстон і повів очима на стелю. Нагорі була кімната, в якій зараз відпочивали Мері й Джім. — Вони зробили набагато розумніше, коли зійшлися на спільних інтересах, а ви намагаєтеся нас посварити. Джой чесний хлопець і не заслуговує, щоб з ним так розмовляли.
— У вас завжди залізна логіка, Х’ю, — огризнулася Хілда й нервово затягнулася димом. — Ви умієте розважливо й мудро говорити навіть тоді, коли вас штовхають у провалля. А я живу емоціями, сер. Де це видано, щоб колишня лаборантка командувала мною і вами, Х’ю?
— Мері набагато молодша, то правда, — погодився Вундстон, — але ж вона вільніша від нас у грошах, міс.
— Що ви хочете цим сказати? — запитала Хілда й звернулася до Блеклі: — Будете пити? Мені особисто шматок застряв у горлі, коли бачила за столом єхидно щасливу Мері Френк. Вам не здається, що вона досить невдало грає роль мільйонерші?
— Вона справді мільйонерша, міс, — підказав Вундстон, і його слова, наче громом, вразили Хілду: незворушний Вундстон уже встиг добути повну інформацію.
Щоб якось розрядити напружену тишу, Блеклі підвівся з дивана й підійшов до столика з пляшками.
— Тут є чудовий бренді, панове. Вам налити, містер Х’ю? Щоправда я не можу вас підтримати в цьому ділі, бо мій розум має бути абсолютно тверезим, але я люблю пригощати інших.
— Ви як знаєте, а мені не завадить. І прихопіть кетяг винограду, Джой, — по-приятельськи попросив Вундстон і продовжив своє сенсаційне повідомлення. — Це, панове, почалося не сьогодні. Коли Френк довідався, що містер Острожний на порозі відкриття, він приїхав до мене й запитав, чи є в цьому відкритті бодай найменша загроза для того, хто проводитиме експеримент в умовах полігона. Я тоді не знав, які енергії може збурити хвиля гравіталу, але здогадувався, що Острожний і Малькольн ризикують головою. Я навіть розчулився такою увагою Френка до Острожного й Макларена. Але я помилився.
— Як завжди, Х’ю, — зауважила Хілда.
— Помиляюся, бо я не шпигун, міс, а вчений, — дав одкоша Вундстон і відпив бренді.
— Ви або забуваєте, або приховуєте від нас свою місію на ранчо Доута, любий Х’ю, — сказала Хілда. Вундстон невдоволено скривився, але тут сидів Блеклі, і Х’ю не бажав, щоб цей молодий чоловік був поганої думки про свого спільника:
— Мені не хотілося б, щоб ми пересварилися тут, як суперники з конкуруючих банд. Ми джентльмени, і світ знає нас за наші небуденні відкриття. Шануймо одне одного хоча б тому, що ми з вами американці. А тепер по суті. Я одержував гроші з ваших рук, міс Брайнт, однак хотів мати власну справу у той непевний час. Я не зазіхав на чиєсь життя, лише інспектував пані Тійоку. Я досі вважаю: ми з Тійокою робили добре діло, рятуючи дружину Острожного від найстрашнішого — нейропсихозу, що межує з втратою розуму. На щастя, місіс Кет врятували не ми, а містер Острожний своїм відкриттям, а Малькольн — трагічною смертю.
— Не будемо мірятися на струганій лозині чорними пучками: ми не на лаві підсудних, — примирливо мовила Хілда. — Я перебила вас, Х’ю, коли ви хотіли розповісти про Мері. Запасаюся терпінням, сер.
— Це трапилося кілька місяців тому, — без образи продовжив Вундстон. — Правда, тепер немає свідків, і ніхто не підтвердить, що саме спонукало Малькольна застрахувати своє життя й заповісти гроші на ім’я дружини.
— Тут ви зраджуєте собі, - усміхнулася Хілда. — Усі так роблять. Чи ви гадали, що частина перепаде й вам, Х’ю? Невже ви теж хотіли нажитися на чужій смерті?
— Звісно, ні, але Малькольн, підписуючи страховку на таку суму, ніколи б не забув про клопоти товстуна Х’ю.
— Ви дізналися навіть про суму? — поцікавилася Хілда, бо Вундстон замовк, згадуючи останню зустріч з Малькольном.
— Так. Малькольн застрахував своє життя на десять мільйонів, міс.
— Нечувано! Яке агентство візьме на себе такий ризик? — не повірила Хілда.
— Це було зроблено з особистого дозволу президента. І гроші, як мені здається, виплачувало міністерство оборони.
— Ви хочете сказати, до цього причетний Джім Френк? — запитала Хілда й підозріло подивилася на зажуреного Вундстона.
— Мері змовчала про це, але так воно, напевне, й було, — щиро сказав Вундстон.
— А Мері виявилася надто тверезою і слухняною аферисткою, — різко зауважила Хілда. — На свої мільйони вона виміняла посаду радника Президента й сховалась під надійне крило свого благодійника Френка. Від такої жінки можна чекати чого завгодно, окрім милосердя.
— Можливо. Мене, проте, гнітило, що вченими керують люди, далекі від науки, або пройдисвіти, які, на жаль, добре обізнані з прогнозами сучасної фізики.
— Я певна, нас підслуховують, — зауважила Хілда. — Але нехай знають і те, що їм без нас не обійтися. Нехай не забувають, я знайду можливість побачитися з Роджерсом Оултом, у якого свої плани на нашу з вами роботу. Особисто я, наприклад, не хочу, щоб мене винесли з нори містера Гленда у цинковій домовині. Я маю надію, що сер Блеклі попросить моєї руки, і я колисатиму своїх дітей не під штучним сонцем атомного Ноя сера Гленда.
— Ви просто перебільшуєте, міс Хілда, — заперечив Х’ю. — Згадайте, чим закінчилася кар’єра пастора Берклі і погодьтеся, що у Гленда вам буде набагато надійніше.