— Піднебіння — як з бляхи, та що поробиш? Від пепсі ще дужче доймає спрага.
— Сходіть у бункер до містера Тома й принесіть кілька бляшанок холодного пива. Я зараз подзвоню шефу. Гадаю, він не відмовить.
— Піду охоче, — Пітер прикрив гвинтовою покришкою тюбик з клеєм. Струсив з штанів білі трісочки й попрямував до дверей. — Ви ж подзвоніть, бо шеф не любить, коли хтось вештається під час служби.
— Уже дзвоню. — Як тільки за Пітером зачинилися подвійні розсувні двері, Блек підняв трубку прямого зв’язку й натиснув червону клавішу.
— Том! — гаркнуло в трубці. — Це ви, Блек?
— Нас треба підмінити, сер: на Ранчо проникла інформація з контори Джіма Френка. Її привіз Пітер Гоулд.
— Сподіваюсь, цього не чує Пітер?
— Він пішов до вас по пиво.
— Тоді нехай він тут і залишається. Вас підмінять хвилин за десять. О, Пітер уже прийшов.
Уоррен поклав трубку, й весело запросив Гоулда сісти на розкладний брезентовий стілець.
— Кажете, Піт, служба тут — не мед?
— Я не скаржусь, сер, — відповів Пітер.
— Так, ви заробляєте, як на війні, Піт, — пробасив Уоррен і відчинив холодильну камеру, забиту бляшанками з пивом. — Пригощайтеся, Піт, і не слухайте вигадок про жорстокість Тома Уоррена. Я просто не люблю базік і ледарів. А ви обов’язковий хлопець, Піт. Ви ще ніколи не порушували свого маршруту, хоча найчастіше буваєте в Атланті. І ніколи не дозволяли собі спиртного за межами Ранчо. Це дуже важливо, Піт. Затямте, у п’яного дуже гарячий язик, і тому не всі можуть його тримати за зубами. До того ж ви знаєте, у якій зоні служите, Піт.
— Я ніколи не дозволяю собі послаблення на службі, сер. На мене завжди покладався містер Рассел. Дарма він відпустив мене.
— А що сталося, Піт? — Уоррен смачно облизав піну з губ. — Пийте, добряче пиво.
— Спасибі, сер. Мушу сказати, я б не допустив смерті містера Рассела. Невже ви не чули, що містер Рассел загинув? Зовсім випадково, сер.
— Яка несподіванка! — здивувався Уоррен. — Ви про це дізналися в Атланті? На нашій продовольчій базі?
— Ні, сер, — Гоулд опустив на коліно надпиту бляшанку. — Я відхилився від маршруту. Я їздив за спадщиною на віллу Рассела. Тепер я багатій, сер.
— Вам пощастило, Піт. Але, гадаю, ви вперше і востаннє звернули з основного шляху?
— Так, сер. Але якщо ви більше не довіряєте мені, то я можу подати у відставку, сер.
— Я розумію вас, Піт. Кожному набридає колір хакі. Іноді вже й сам зеленієш від люті на свою муштровану долю, — розмірковував Уоррен. — Але ж ви самі бачите, як у нас сутужно з людьми. Ви уже трохи звикли до цих пісків і спеки. Пийте пиво і не журіться. До того ж ви тепер капіталіст, містер Гоулд! — вигукнув Уоррен.
За хвилину до кабінету, прозваного бункером Тома, ввійшов зосереджений і трохи заклопотаний Харві Блек.
— Вас змінили? — запитав Уоррен. Помітивши здивування на обличчі Гоулда, пояснив: — Передбачається невеличка прогулянка, — сказав і махнув рукою на піски за вікном. — Бачу, ви засиділись, а треба комусь з’їздити на околицю нашого Ранчо. Лейтенант Блек, захопіть у машину кілька бляшанок. У пісках буде як знахідка.
Пітер зрадів, що так легко відбувся за свою провину, взяв зі столу три бляшанки і вийшов з кабінету.
Уоррен вислухав Блека й сумовито похитав головою.
— Це добре, Харві, що все так обійшлося, інакше ми могли б опинитися в становищі Гоулда, — сказав Уоррен і допив з бляшанки пиво. Дістав з шухляди запальничку, передав її Блеку: — Не здумайте стріляти. Щоб усе було натурально… Така неприємність, Блек. Але ніхто не пхав його в це ярмо. Їдьте, — махнув рукою на двері й заходився прибирати на столі.
Харві сів за кермо «джипа», кивнув крізь скло на вогнисту пляму сонця, що просвічувалося крізь червонястий пил, який не влігся після вчорашнього вітру, заговорив до Піта:
— Шеф думав про ваше підвищення по службі, а тепер шкодує, що містер Гоулд надумав подавати у відставку. Це правда, Піт?
— Я збагнув, що ця професія не для мене. Дуже нервую останнім часом.
— А я дивуюся, чому останнім часом Піт захопився іграшковими замками. Допомагає?
— Так, сер. Забуваєш, де ти на службі. Рідше згадується минуле.
— Солдатом не кожен зуміє бути. Тут, на жаль, доводиться стріляти і навіть убивати. Але ми піднімаємо зброю лише на ворогів, Піт. Ніколи не слід про це забувати, інакше почнеш думати про добро і зло. Цим нехай займаються політики. На те вони й вибирають собі долю авантюристів. Хіба не так, Піт?
— Солдатові добре, доки у нього не заболить печінка від зайвої чарки віскі, містер Блек.
— А вам ще рано про таке думати, Піт.
— Так, сер. Але я хотів би ще при здоров’ї мати свою автомайстерню, — нагадав про своє заповітне Гоулд і з надією подивився на Блека. Він знав, що Уоррен товаришує з цим завжди веселим лейтенантом і напевне ж відпустив би Пітера, якби Харві замовив за нього добре слово. — Я хотів би вже на цьому тижні поїхати з Ранчо Доута. Я прошу вас поклопотатися за мене, сер. Я не залишуся боржником, сер.
— Вважайте, ваша справа вигоріла, — усміхнувся Блек і зупинив «джип» на високому бархані. — Подивіться уважніше, Піт. Можливо, помітите щось незвичне в пісках. У вас, кажуть, гострий зір.
— Я не знаю, що ми шукаємо, сер, — здвигнув плечем Пітер.
— Десь тут бачили повітряну кулю, Піт. Напевне, сталося щось непередбачене, і вона опустилася на схід від Ранчо.
— Або навпаки — піднялася ще вище, сер, — докинув Пітер.
— Проїдемо ще з милю, а там уже роздивимося.
— Мені однаково, сер, — сказав Пітер, хоча Блек і не питав його згоди.
Він усе частіше дивився на піски попереду машини.
— Скільки їдемо, і ніде не видно жодного гада, а нас постійно лякають їхніми зубами. Ви не боїтеся гадюк, Піт?
— Не знаю. Але коли бачу їх, то душа здригається від огиди.
— Справді, Піт, вони схожі на жахливих калік. Природа позбавила їх рук, ніг, крил, а вони залишилися найспритнішими мисливцями. Хіба не назвеш їх пекельним кодлом?
— Саме так, сер, — кивнув головою Гоулд і чіпко вхопився за плече Блека. — Он вона, — повів очима праворуч від машини, де щільними кільцями скрутилася червонувато-бура каскавела.
— Чудовий екземпляр, — процідив крізь зуби Харві Блек і зупинив «джип». — З шкіри такого гада може вийти чудовий абажур, Піт. Як гадаєте, метрів півтора набереться в довжину?
— Каскавела дуже підступна. Краще з нею не зв’язуватися, Блек, — зауважив Пітер Гоулд.
— Якщо ви її боїтеся, то краще виходьте на мій бік, — запропонував Блек і виплигнув з «джипа».
Пітер зіперся на ліву руку й нагнув голову, щоб пробратися повз кермо. І в цю мить Харві ткнув йому під ніс запальничку й натиснув на кнопку — струмінь токсичного снодійного забив Гоулду подих. Він ще встиг побачити міцно стулені уста Харві Блека, потім усе заступив жовтий туман.
Харві почекав, поки з «джипа» вивіявся газ, посадив непритомного Піта біля правих дверцят, розчинив їх і дістав з машини семизарядний карабін з розривними кулями. Хвицяючи ногами пісок на каскавелу, змусив її тікати, а потім двома пострілами розрубав надвоє. Гад ще звивався в смертельних корчах, а Блек уже біг до нього з довгою дерев’яною удавкою змієлова. Затиснув скалічену каскавелу нижче голови, підхопив з піску й підійшов до Гоулда. Потім різко притиснув голову змії до стегна Пітера. Каскавела з люті загородила йому в ногу свої страшні зуби й в останній агонії витиснула всю трутизну.
Потім Блек відкинув конаючого гада, обдивився, чи нема крові на штанях, сів за кермо. Ще кинув. погляд на жовте обличчя Пітера й поволі рушив у напрямку далеких пальм — до містечка.
«Він сам винен…» — Блек почав думати про те, що скаже Едді Мітчелу, коли той повинен буде констатувати смерть Пітера Гоулда в результаті нещасного випадку.
XXXVI