— Ваші суперники належать до «божих діток». Їм треба було народитися кроликами й розкошувати в капусті, а не лізти з порадами до Президента. І саме тепер, коли червоні знамення заступають світ, — підпрягся Френк.
— Ми довели, що найвитриваліша нація — білі громадяни Штатів. І доки я не щезну з цієї шаленої сцени життя, я ніколи не назву американцем чорного раба, якого мій пращур привіз у кайданах і змусив корчувати джунглі. Ми не потребуємо більше рабів! Для негрів — Африка. Ми відпускаємо їх без кайданів. Це єдиний чорний колір, Френк, який я ненавиджу. Я люблю чорну шкіру на своїх черевиках, а не на живих неграх. Можливо, вони створені для того, щоб з них шили черевики з природним кольором? — Президент нервово розсміявся й знову сів у глибоке крісло.
— Я в справі операції «Діоген», яку ми раніше розробляли під кодовою назвою «Тимчасовий в’язень», — мовив Френк.
— Я знаю, що операція «Діоген» — це ваша ідея, Френк, і я належно оціню її, - сказав Президент і простягнув руку за паперами, які все ще ховав у папці передбачливий Френк.
— Документи закодовані, і я не хочу вас переобтяжувати зайвою роботою.
— Гадаю, що до «Діогена» не причетна жодна державна установа?
— Усе відбувається на добровільних засадах. Щоправда, дати політичний притулок може лише Президент.
— Якщо до мене звернеться порядна людина, маючи відповідні рекомендації, то чого б і не допомогти? У нас країна необмежених можливостей і повної свободи совісті й моралі. Тільки у нашій країні розкривається справжній талант. Для цього треба, правда, народитися американцем. — Президент націлився вказівним пальцем на співрозмовника: — Таким, як ви, Джім. Я вас люблю за артистизм і лисячу натуру.
— Ви мене прекрасно знаєте і дарма перехвалюєте.
— Ці слова про вас можете повідомити пресі. Під ними я завжди підпишуся. І нехай знають, що Джім Френк під надійним крилом Президента. Це вам колись знадобиться, Джім. І менше думайте про етикет: вовк не згадує про мораль, коли хапає барана за горло. На те й існують барани, щоб хтось мав шматок свіжого м’яса на обід. — Президент ураз посерйознішав і запитав Френка: — Гадаєте, ми з цієї операції матимемо зиск? Я не звик марнувати гроші, Джім. Долар завжди був постійним компасом нашої політики, і тільки той президент заживе слави у своїх співвітчизників, який дбатиме про інтереси американського капіталу. Тут не можна розмінюватися на роль миротворця з лавром у руці. Лаврове листя добре смакує до м’яса, а в руці президента повинно бути щось замашне, інакше йому не буде чим тримати в покорі світ. На нас, Джім, покладена місія зберегти на планеті людський розум. Розум, вільний від комуністичної зрівнялівки, яка вбиває бізнес. Нехай нас називають жорстоким поколінням Америки, але нащадки зрозуміють нашу безвихідь і колись ще прославлять імена справжніх рицарів атомного століття.
Джім добув тоненьку папку з чорними цупкими обкладинками.
— З вашого дозволу, я мушу засвідчити вашим підписом призначення містера Вундстона на посаду директора наукового центру в теперішньому Ранчо Доута.
— У вас оригінальні ідеї, а ще оригінальніша конспірація, Джім, — підкреслив Президент. — Кого ви призначили на роль грішника? Чи не новообраного директора? Якщо це так, то мені щиро жаль старого Вундстона. Х’ю, до вашого відома, великий пірат науки. Якби не він, то навряд чи ми зараз вели б розмову про «Діогена». А нейроміраж Хілди Брайнт? Вона б досі займалася своїм злодійським ремеслом, крадучи чужі думки, й не знала б того, чого від неї чекає Америка. Х’ю Вундстон завжди був діловим чоловіком і не розмінювався на дрібниці. Він бачив те, з чого можна видобути реальний жах для смертних. Я хотів би зберегти життя Вундстона. Ви знайдіть для свого «Діогена» когось третього. Хоча б сера Гленда. Старий геть стратив розум. Якщо нас судитиме світ, ми віддамо їм ім’я Гленда, а старого сховаємо в жовтий дім. Як вам моя ідея, Френк?
— Я ще раз пересвідчився в тому, що з найменшими дрібницями, за якими криється державна таємниця, необхідно звертатися до Президента, — соромлячись відвертого підлабузництва, сказав Френк і подав папери Президентові на підпис.
— Скажіть, Френк, ви не забули про третій вихід? Я маю на увазі той варіант, коли сама ідея «Діогена» стане відома нашій, а тим більше зарубіжній пресі?
— Це буде схоже на «літаючі тарілки». Зрештою, я можу дати інтерв’ю, яке прокоментує Вундстон.
— Щоб не помітили, крий боже, ваших білих ниток, Френк. Як на мене, то я сумнівався б, що ви переконаєте газетярів. Особливо зараз, коли вони чманіють від передчуття сенсацій, шукаючи таємниче Ранчо Доута. Вони добре знають, на тому Ранчо займаються далеко не селекцією суперіндичок на страусових лапах. Так що перша ж брехня про штучну цунамі пожне бурю не тільки в Англії, Японії і на Філіппінах. Росія одразу ж почне кампанію протестів і накаже своїм ученим перевірити ідею гравіталу в умовах лабораторії. Боюся, кожне відкриття має всепланетний закон інформації й з’являється одночасно на різних континентах планети. Росіяни доведуть, що ми просто збрехали, уже маючи на окремих кораблях імпульсні установки невідворотного удару. — Президент замріяно посміхнувся. — Це те, чого бракує Президентові, щоб змусити до послуху бодай приморські держави… Тому я не тільки санкціоную вашого «Діогена», а й прошу не скупитися на гроші. Але!.. — Президент рвучко обернувся до Френка. — Але я про це нічого не знаю. Це сфера приватних організацій, які з людських покликань дбають про великих учених планети. Може у нас бути така організація, Френк? — запитав і запросив Джіма до білого, з стрімким дахом будиночка. — Якщо існує асоціація бейсболу, то чому б не створити, скажімо, товариство «білолобих»? Бачу, вам подобається моя ідея. Ви, Френк, сьогодні ж подасте у відставку й займетесь новим клубом. Запишіть туди всіх бажаючих з Ранчо Доута, а потім покладайтеся на свій смак пропагандиста білої раси і пропозиції Х’ю Вундстона. Цей чоловік не стільки вчений, скільки прогнозист майбутніх енергій. Бувають такі люди, Френк. У свій час ми ледь не прогледіли Вундстона. Але він з відчаю прибіг до мене шукати рятунку, і я збагнув, що це великий теоретик. Правда, виховання в нього далеко не для президентських салонів, однак пам’ятайте, Джім, що Х’ю схожий на тих неотесаних пращурів, які завоювали нам Америку. Цим можна навіть пишатися, мій любий. Запрошую вас пообідати. Хто знає, коли ми отак зможемо посидіти в надійних стінах мого пристанища. Вік зараз жорстокий, Джім: Президент один і завжди на виду, а невидимих бійниць не злічити.
— Ви народжені для того, щоб стати богоподібним Президентом Сполучених Штатів, — сказав Френк. — Був же в Римі богоподібний Август…
— Бог посилає нам святу душу, а ми лише дбаємо про те, як її осквернити. Тому не всі доходять до тієї межі, на якій нас з лаврами чекає заповідана богом доля. Щасливий той, хто закінчує життя з німбом святого. То світиться безгрішна божа душа людини. За «Діогена»!
XLII
Павло Острожний, Кукудзі і містер Гленд ішли берегом річки. Стежку завіяло жовтим вербовим листом, і Павлові кортіло роззутися й пробігти босоніж.
— Сер Гленд, у цій річці є риба?
— Водиться, — пісним голосом відповів Гленд. — Вам не здається, що ми надто смішні у своїх бажаннях? А для тих, хто, можливо, дивиться на нас із інших світів, ми здаємося блазнями?
— Вам краще знати, містер Гленд, — усміхнувся Кукудзі. — Наука забирає увесь мій час, і мені просто ніколи думати про життя.
— А я тільки й думаю про нашу сутність, панове, — Гленд зупинився посеред стежки. — Ми живемо під постійним жахом самовинищення і в той же час намагаємося дошкулити один одному, ошукати, видертися вище за рахунок іншого, хоча Земля кругла, а світ у всі боки безконечний, то й не знати, хто зверху, а хто знизу. Ми просто звикли, що сонце наше завжди угорі, але ж барана ми підсмажуємо знизу? Ми, панове, великі фарисеї. З Америки я уже не дивуюся, бо вона загнала мене під землю. Але ж ви! — вигукнув Гленд і вперся довгим сухим пальцем у груди Кукудзі. — Ви — нація великої техніки, у вас справжні шедеври мистецтва й культури, але ж ви народили самураїв і камікадзе. Ви, убиваючи своїх синів, називаєте їх героями, а самі по-варварськи знищуєте увесь рід камікадзе, якщо він не загине від вибуху власної торпеди чи літака. Хто ви після цього? Фарисеї ви! Всі ми фарисеї! Скажіть, містер Павел, скільки разів ви зможете спопелити Землю своїми ядерними зарядами? Не менше, ніж ми. І ви, великий учений, можете думати про рибу, коли не сьогодні-завтра все спурхне вогнем, а на цьому березі, де ми стоїмо, сидітиме диявол і жертиме варену рибу, запиваючи її юшкою з цієї ріки! Ні-ні, не переконуйте мене! Я ненавиджу цей світ від самого зародження, коли наш пращур узяв палицю й проломив голову сусідові за те, що в сусіда була тепліша печера. Відтоді ми знаходимо сотні причин, щоб убити ближнього. Але ж тепер, коли ні убивці, ні жертви навіть не знатимуть один одного і нема ніякого виправдання подібній трагедії, ми все одно стоїмо з своїми жахливими палицями біля своїх печер і чекаємо нагоди, щоб не тільки вбити, а й завалити печери разом з жінками й дітьми. Людський рід навчився думати, але не позбувся звичок убивці, бо увесь час продовжувалися війни. Тільки тепер люди розподілилися на тих, хто думає, і на тих, хто убиває. Але, як це не дивно, ми всі працюємо на тих, хто убиває.