Острожний замружився і, розгладжуючи пальцями промінці зморщок біля очей, запитав з подивом:
— Сер Гленд, тут пахне полинами?
— Це полиновий вітер, Павел, — сказав Гленд, ніби звертаючись до свого сина, і в Павла полегшало на душі, відступили тривоги, сонце вже не світило так яскраво, коли його промені аж засліплювали…
— Тепер ви зможете організувати тут філію своєї підземної ферми, — порадив Глендові.
— Ви зробили велику справу, джентльмени, — сказав Гленд. — Ви покінчили з тим, що могло обернутися ще одним жахливим злом.
— Що ви там бачили? — не втерпіла Мері.
— Важке синє каміння, — відповів Павло, дивуючись, що він не побачив рубінів, як на Ранчо Доута.
— І ви не захопили нічого з собою? Ви проведете мене туди, сер?
— Там зона високих енергій, — попередив Кукудзі.
— У шахті все вгамувалося, сер, — сказав Павло. — Я мушу показати Мері те, що залишилося в камені.
— Ходімте й ми, сер, — запросив Гленда Кукудзі. — Має ж там бути хоч одна твереза голова.
— Безперечно, але я ліпше зачекаю вас тут: у всякому ділі повинен бути свідок, сер.
— Ви маєте рацію;- невдоволено буркнув Кукудзі й швидко ввійшов слідом за Мері й Павлом під склепіння грота.
— Ви даремне боялися, сер, — обізвалася Мері, показуючи синій уламок.
— Я добре знаю енергію невидимих променів, місіс, — сказав Кукудзі. — Залиште свою знахідку тут, місіс, і змініть одяг: я не гарантую, що цей гарний камінь не чаїть білої смерті.
— Але ж на Ранчо Доута… — заїкнулася Мері.
— На Ранчо Доута були рубіни, а тут камінь нагадує чистий сапфір. Така видозміна може обернутися небезпекою для живої матерії: ми знешкодили хвилю набагато пізніше, ніж на ранчо Доута. Ми не знаємо, яку новину подарує гравітал, якщо його енергію потримати ще довше в умовах полігона.
— Так-так, — ствердив Павло. — Тут ще одна таємниця хвилі Малькольна. Можливо, все залежить від того, скільки залишати хвилю в робочому стані. А може, тут виною кров Малькольна?
Мері поспіхом вийшла з шахти.
Повернення вчених тепер чекали Гленд і дві жінки: у білому — Мері Френк, а в строгому фіолетовому костюмі й синьому капелюшку — Хілда Брайнт.
— Сьогодні нам не минути ще однієї церемонії знайомства на високому рівні, - прокоментував Кукудзі.
— Ви вгадали. Але я вже знайомий — то найбагатша людина на планеті Хілда Брайнт. Ще й геніальна, сер.
— Он як! Нейрофізик Брайнт? Я теж бачився з нею. Давно — у Вені. Навряд чи вона мене тепер пізнає.
Кукудзі розчервонівся й нервово поправив окуляри.
— Містер Острожний і містер Тонако, всяке діло, де доводиться ризикувати життям, треба починати й закінчувати без жінок. Ми трохи порушили це правило, але все обійшлося щасливо, — звернувся Гленд. — На радощах запрошуємо вас на гостину до моєї сусідки у підземних володіннях місіс Хілди Брайнт.
Дивакуватий фермер знову нагадував істоту з рицарських часів, котру природа помилково привела на світ в атомну епоху і, похопившись, сховала під землю, щоб тій людині було там надійно й самотньо, як у родовому замку.
— Ви досі граєтесь у братерство, містер Кукудзі? — запитала Хілда Брайнт і сміливо простягнула йому руку.
— Я вірю в братерство розуму, місіс, — стримано відповів Кукудзі. — Якщо я знатиму, що ціною втрати свого відкриття я врятую вченого, чи дитину, з якої виросте людина, чи жінку, котра ще народить дитину, чи старого чоловіка, який не встиг нам дати мудру пораду, я з готовністю пожертвую своїми науковими ідеями, місіс.
— Як завжди, схиляюся перед вами, сер, — сказала Хілда й звернулася до Павла: — Рада бачити вас, мій рицарю. Хоча ви й віддали перевагу дамі свого серця Мері Френк, але я ще вчора чекала вашого дзвінка. Дозвольте ж хоч сьогодні, коли дракон гравіталу переможений, поцілувати вас, мій генію.
— У медоточиві уста? — підтримав Острожний грайливий тон Хілди.
— Я бажаю це робити без свідків, — Хілда примружила очі. — У підземеллі мало джентльменів, сер. Але й там нас охороняють електронні євнухи. — Хілда притримала Павлову руку в своїй. — Часи змінилися, сер, і я тепер теж переймаюся вашими муками самоти. Але з вами Кет. Тоді у вас півсамоти, — говорила Хілда Брайнт, ідучи поруч з Павлом. — Я заздрю вашій свободі. Правда, у пустелі доріг нема, і вам доводиться покладатися тільки на гелікоптер. Хоча вам легше — ви іноземець, недоторканна особа. І ви не авантюрист. А я свого часу спробувала утриматися на двох вежах — науці й політиці, - саркастично усміхнулася Хілда. — Вежі розійшлися, обірвали мою линву надії, і я, мов Демон, опинилася в пеклі Гленда.
— До Ранчо дійшла чутка, що ви казково розбагатіли, — сказав Павло.
— Дивно, сер. Я вважала, що добре знаю вас, і була впевнена, ви належите до одинаків, з яких суспільство готує вождів або геніїв науки. Такі люди не думають про гроші.
— Про свої гроші, - швидко підказав Павло. — Я про них і не згадую, але мене обурило те, що ви, великий учений, спокусилися на гроші. Я любив вас за світлий розум. Я навіть був переконаний: ви — єдина жінка з таким розумом на планеті.
— Якби ці слова сказав Х’ю Вундстон, я знала б, що він цитує рядок з некролога, — журно усміхнулася Хілда.
Нараз їй захотілося розпитати Павла про те, як він почував себе під час дивовижного експерименту, який вона проводила, не думаючи тоді ні про Острожного, ні про Малькольна, ні про їхніх дружин, бо піддалася спокусі геніального відкриття інтелектуальних сеансів за допомогою радіозондів і тепер не знала, чи справді на її совісті була Малькольнова смерть, чи то був випадок одночасного озоріння двох учених, а з Маклареном сталася одна з трагедій, що постійно переслідує тих, хто відкриває людству нові енергії. А хто сьогодні страшніший для світу: вона зі своїм поневолювачем людського розуму чи Павло Острожний з хвилею збуреної води? Коли Острожний відкриє закон збурення матерії, тоді планета може просто сама себе перемісити, розриваючи земну кору.
— Містер Острожний, — надто офіційно звернулася Хілда. — Скажіть, ви ніколи не запитували себе: «Чи не приречений мій геній?»
— Я боюся, що не встигну зробити те, що повинен зробити.
— Ви, мабуть, підсвідомо боїтеся й за силу відкритої вами енергії?
— За ту енергію я спокійний, місіс Хілда. Я все частіше подумую про покійного Дейвіда Рассела. Спочатку я гадав, що його ідея про вічні акумулятори — просто фікція, а тепер розумію: Рассел був великим бізнесменом.
— На мою думку, вам треба займатися не акумуляторами майбутнього, а вирішувати проблему протиборства з штучними цунамі. Чи ви вже зможете зупинити вашу хвилю в реальних умовах світового океану?
— Ні, я цього не знаю, — відповів Павло.
— От бачите, — з переможним виглядом сказала Хілда. — Ви самі боїтеся власної дитини. Я хочу, як і ви, на завжди покінчити з страхом війни. І я вірю, війни не буде. У всякому разі, доти, доки я жива. Ви розумієте, про що я кажу?
— Про такі таємниці, міс, розповідають або смертникам, або своїм спільникам, — зробив несподіваний висновок Павло.
— Це віра вченого, сер…
— В Америці мені чомусь здається, що я перебуваю в стані величезної армії, яка вирішила взяти приступом усю планету, — сказав Павло.
— Я нічого поки не можу змінити. Мені вже навіть снилося, що бог послав мене до людей, щоб позбавити їх страху смерті. За це мене загнали під землю…
— Вам холодно, міс Хілда, — сказав і зняв з себе осінню куртку Павло. — Ви, напевне, рідко прогулюєтесь берегом річки.
— Так, я звикла до постійного клімату своєї лабораторії. Спасибі, сер. Скажіть, будь ласка, Гленду, щоб він розпорядився запалити камін у тій кімнаті, де ми з вами зустрілися. Ви пам’ятаєте ту кімнату в особняку Малькольна?..
— Переступати поріг будинку без запросин господаря якось не випадає. Навіть якщо ключ у кишені містера Гленда.
— Ви вгадали, — відповіла Хілда, тоскно поглядаючи на високий будинок з телескопічною антеною. — Ключ у кишені Гленда тому, що цей котедж тепер належить йому: на старість людині хочеться бути під небом і сидіти біля справжнього вогню.