Зі стелі, зі стін, від підлоги полинули ледь чутні удари тамтамів. Біляві дівчата повсідалися на пуфах біля каміна, а негритянки, погойдуючи головами на високих шийках, почали підійматися, рости на очах, ніби не самі вони, а магічна сила тамтамів зводила їх у магічному танці.
Ттххха-аттха-а! — вирвався притлумлений і водночас різкий звук під судомистий вигин найближчої до Малькольна дівчини. Макларен завмер, пригадуючи розповідь батька, з якої запам’яталося, що саме під такий крик в батькове плече вп’ялася стріла дикуна.
Ррат-там-трраттататррат! — різко ударили бубни від каміна, й Малькольн озирнувся на тих, хто видобув ці сухі звуки ритму. Там, перед високими вузькими бубнами, сиділи троє індійців.
Малькольн знову згадав батька й відчув, як і він, що білі, потрапляючи в жорстокі обійми джунглів, завжди переймаються гіпнотичною силою тамтамів і рухів людського тіла, що вібрує, як струна, перекочується хвилями від голови до п’ят, відповідаючи на кожен звук бубна й гортанного крику.
— Кава холоне, сер, — озвався ніжний голос. Малькольн побачив близько від себе вродливе личко білявої дівчини. — Ваша кава, сер, — ледь чутно повторила вона, розтуляючи ніжні уста.
В обличчя подув свіжий вітер, і в цю мить згасли свічки. Лише жовтаві спалахи вогню з каміна метали по стінах якісь тіні.
— Як вам сподобалась кава, панове? — запитав Рассел, і кімната виповнилася м’яким світлом зелених бра, яких раніше Малькольн не помічав.
— Ви влаштували нам королівський прийом, — похвалив Дейвіда Х’ю, підводячись з крісла. — Правда, не знаю, коли все це вивіється в мене з голови і я почну думати про справи.
— Гадаю, що наступного разу ми питимемо чорну каву у цій кімнаті тільки після того, як випробуємо ваш перпетуум-мобіле, — уточнив Рассел, і Малькольн збагнув, що за розкіш і долари треба розплачуватися. І якнайшвидше.
— Ключі у наших руках, — відповів Х’ю, ховаючи до кишені чек, що досі лежав на столі. — Тепер лише треба знайти двері, за якими стоїть наше відкриття. Як ви гадаєте, Малькольне, ми зможемо вгадати ті двері?
— Усяка енергія нагадує мені дикого мустанга, — тихо мовив Малькольн, зустрічаючись з поглядом ледь примружених очей Рассела. — Виграє той, хто першим приборкає дику силу природи.
— Тобто? — швидко перепитав Дейвід Рассел і зиркнув на Х’ю. — У вас є конкуренти?
— У світі існують два табори, дві системи, — як люблять говорити в Радянському Союзі, - пояснив Х’ю. — Саме в тому Союзі працює фізик Павло Острожний. Фанат. Робот.
— Ви з ним зустрічалися? — поцікавився Дейвід.
— І не раз, — відповів Малькольн. — От тільки хто з нас виграє останній раунд — покаже час.
— Я хотів би, щоб рефері підняв вашу руку, Малькольне, — роблено усміхнувся Рассел.
— Іноді це залежить від єдиного удару, сер, — сказав холодно Малькольн і підійшов до Рассела попрощатися.
IV
Павло Острожний приходив на роботу о восьмій ранку, щоб хоч з годину побути в самотині, креслячи на цупкому аркуші паперу безконечні схеми невловимих гравіталів. Звісно, він не вірив, що ось так, ловлячи в уяві, серед неіснуючих химер, потрібну йому закономірність, можна відкрити закон несподіваного сплеску енергії. Хто, якими силами тримає її в оболонці плазми кульової блискавки, що викликає вибух, вогненні вихори? Чому та жариста страхітлива куля може рухатися в стратосфері зі швидкістю надзвукового літака, розпорюючи попереду себе неймовірно важку завісу повітря? Як вона проникає жариною в загерметизований літак і знову пливе над пасажирами, вкриваючи людські голови передчасною сивиною? Як вгадати її джерела і відкрити закон її короткого пекельного життя?
Полюючи за таємницею гравіталу, Острожний чомусь завжди бачив перед собою велетенську, з волохатим вогненним остям літаючу кулю, перед якою ціпеніло все живе, приречено чекаючи милосердя. Або смерті. «Ні, - сказав собі Павло, — людина завжди сподівається на добро. Навіть від цього блукаючого жмутка енергії, що, ніби з нічого, з порожнечі вивергає свою силу в реальному образі вогню й щезає, кане іноді тихо, як мильна булька, залишаючи різкий дух озону».
Павло був переконаний, що блискавка виникає з перенапруги, яка має перейти в тепло, але відбувається стрибок, сплеск, схожий на лавину енергії, яка перевищує швидкість цього потоку в оптимальних умовах і відкривається, летить утаємниченою краплею, на яку не діють закони гравітації.
«Очевидне і неймовірне», — говорив сам до себе Павло, поглядаючи на дірочки в сірій пластиковій розетці, з якої теж колись у його кабінеті з’явилася кульова незнайомка. Тоді в кабінеті була секретарка Люся. Вона розгубилася й просто вимела блискавку напівскрученою газетою. І газета не загорілася, а блискавка не вибухнула. Тільки Люся стояла бліда як стіна. — Але чому вона не запалила газету? — запитав себе Павло й ледь не скрикнув: — Та тому, що кат його знає чому! Це просто не блискавка. Блискавка лише породила цю енергію, як і водневу бомбу детонує ядерний заряд урану. Детонує чи народжує. Хвилі гравіталу на воді й кульові блискавки мають щось спільне. Лише ні перше, ні друге поки що не підвладні людському розумові…
Треба думати й частіше бачитись з Малькольном. З Вундстоном каші не звариш: він керівник, організатор, бухгалтер, бо всі химери непокори давно вигоріли в його великій голові і тепер удобрюють своїм попелом правильні, розважливі думки професора Вундстона з світовим ім’ям. А Малькольн щось мовчить. «На два мої листи — ні гугу-у!» — наголосив на останньому «у» Павло й озирнувся на двері, які рвучко розчинила чорнява й швидкоока Люся з приймальні, тримаючи в руці чималий пакунок. Гостренький носик її напнувся трохи до губ, і вона мелодійно проспівала, наслідуючи Острожного:
— Доброго ранку, сер Острожний! Ви такі у нас тепер знамениті, що навіть бандероль надсилають на ім’я інституту, щоб не відривати вас від роботи. Але оскільки я знаю, що містер Макларен пише тільки вам, то принесла цю бандероль на ваш стіл, Павле Романовичу. І не забудьте: в обід з вас кава, — виголосила Люся й піднесла довгасту бандероль до вуха, легенько потрусила й сумовито сказала: — Чує моє серце, що тут для вас гостинці. І неабиякі.
— Люся, не журіться: усе, окрім ручки, листа й журналів, віддаю вам, — пообіцяв радий Павло, дістаючи з шухляди довгого ножа для розрізування паперу.
Зверху довгастої пластикової коробки лежав конверт з листом. Павло швидко добув листа, прочитав перший рядок і почув легеньке покашлювання Люсі…
— Перепрошую, — обізвався до неї Павло таємним тоном, ніби уже розмовляв з Маклареном. — Одну хвилинку. Тільки от заберу свої речі, - вибачався, відкладаючи вбік чорну коробку з ручками фірми «Пілот» та два журнали з проблем фізики. У бандеролі була ще прозора торбинка. Перед очима Павла замерехтів золотий бісер. Поруч зойкнула Люся, притискаючи до грудей маленькі кулачки й не зводячи очей з набору гаманців, торбинок більших і менших з бронзовими застібками. — Не з моїм досвідом розбиратися тут що й до чого, — роздратовано мовив Павло й посунув пакунок секретарці. — Ви вже якось самі…
— Ви це серйозно? — не повірила Люся.
— Знаєте, мені якось не до іграшок, — образився Павло, але Люся була невблаганною і передала йому з усіх дарів бронзовий брелок для ключів. — Це вам особисто, Павле Романовичу. Як візитна картка при зустрічі. Не можна ж так розщедрюватись. Де ваші ключі? Я мушу сама все зробити, інакше ви загубите цього бронзового ідола кіберів, — погойдала на ланцюжку засмученого джина з покірно схрещеними руками на грудях.
— Ключі в дверях, — кивнув Павло на оббиті ядучо-жовтим дерматином двері й невдоволено скривився: терпіти не міг цього кольору й сто разів обіцяв собі купити два метри сірого або чорного дерматину й попросити господарника Васю Ченчика замінити оббивку, але щоразу забував і згадував, коли йшов смерком додому й натикався на ці двері, які нагадували шмат загуслої сірки. «Двері у пекло життя», — казав собі Павло й штовхав їх від себе, щоб зразу ж забути про ці дрібниці комфорту.