Бачу в дзеркало свою даленіючу садибу. Гарний будинок, з душею.
Тільки сім місяців живу в ньому, а відчуття таке, ніби народився і виріс тут. Раніше маєток належав товаришу міняйла з Казначейського Приказу Горохову Степану Гнатовичу. Коли він під час Великої Чистки Казначейської впав у неласку й оголився, ми його і прибрали до рук. Того літа спекотного багато казначейських голів полетіло. Боброва з п’ятьма поплічниками в клітці залізній Москвою возили, потім шмагали батогами й зняли голову на Лобному місці. Половину казначейських вислали з Москви за Урал.
Роботи багато було… Горохова тоді, як і годиться, спочатку мордою по гівну потягали, потім рот асигнаціями набили, зашили, у сраку свічку вставили та на воротях садиби й повісили. Родину чіпати було не велено. А маєток мені відписали. Справедливий Государ наш. І слава Богу.
Дорога праворуч повертає.
Виїжджаю на Рубльовий тракт. Гарна дорога, двоповерхова, десятисмугова. Вирулюю в ліву червону смугу. Це — наша смуга. Державна. Доки живий і при ділі Государевому — буду по ній їздити.
Розступаються машини, побачивши червоний «мерин» опричника із собачою головою. Розтинаю зі свистом повітря підмосковне, тисну на педаль. Постовий коситься з пошаною. Командую:
— Радіо «Русь».
Оживає в кабіні м’який голос дівочий:
— Доброго здоров’я, Андрію Даниловичу. Що хочете послухати?
Новини я всі вже знаю. З похмілля гарної пісні душа просить:
— Заспівайте-но мені про степ та про орла.
— Буде зроблено.
Вступають гуслярі плавно, бубонці розсипаються, дзвіночок срібний дзвенить, і:
Співає Червонопрапорний Кремлівський хор. Потужно співає, гарно. Бринить пісня так, що сльози навертаються. Мчить «мерин» до Білокам’яної, миготять села та садиби. Сяє сонце на ялинах засніжених. І оживає душа, очищається, високого просить…
З піснею так би і в’їхав у Москву, та не дають. Дзвонить Посоха. Його пещена пика з’являється в райдужній рамці.
— А, щоб тебе… — бурмочу, прибираючи пісню.
— Ком’яго!
— Чого тобі?
— Слово й Діло!
— Ну?
— Осічка в нас з природженим дворянином.
— Як це?
— Крамолу йому вночі не зуміли підкинути.
— Та ви що?! Чого ж ти мовчав, куряча голово?
— Ми до останнього чекали, та в нього охорона гарна, три ковпаки.
— Батя зна?
— Нє-а. Ком’яго, скажи ти Баті сам, мені стрьомно. Він на мене ще за посадських гнівається. Страшно. Зроби, буду твоїм боржником.
Викликаю Батю. Широке рудобороде обличчя його з’являється праворуч від керма.
— Здрастуй, Батю.
— Здорово, Ком’яго. Готовий?
— Та я-то завжди готовий, Батю, а ось наші в дурні пошились.
Не зуміли дворянину крамолу підкинути.
— Та й не треба тепер… — Батя позіхає, показує здорові, міцні зуби. — Його й без крамоли валити можна. Голий він. Тільки ось що: сім’ю не калічити, зрозумів?
— Зрозумів, — киваю я, прибираю Батю, умикаю Посоху. — Чув?
— Чув! — із полегшенням шкіриться він. — Слава тобі, Господи…
— Господь тут ні до чого. Государеві дякуй.
— Слово й Діло!
— І не запізнюйся, гульвісо.
— Та я вже тут.
Повертаю на Перший Успенський тракт. Тут ліс іще вищий за наш: старі, вікові ялини. Багато вони побачили на своєму віку.
Пам’ятають вони, пам’ятають Смуту Червону, пам’ятають Смуту Білу, пам’ятають Смуту Сіру, пам’ятають і Відродження Русі. Пам’ятають і Преображення. Ми на порох розсиплемось, у світи інші відійдемо, а славетні ялини підмосковні будуть стояти та гіллям величним погойдувати…
Та-а-к, он воно як з дворянами буває! Тепер уже й крамоли не треба. Минулого тижня так із Прозоровським вийшло, тепер з оцим… Круто Государ наш за дворян узявся. Ну, і правильно.
Стявши голову, за волоссям не плачуть. Узявся за гуж — не кажи, що не дуж. А як замахнувся — то вже рубай!
Бачу двох наших попереду на червоних «меринах». Наздоганяю, зменшую швидкість. Їдемо цугом. Повертаємо. Їдемо ще трішки й упираємося у ворота садиби дворянина Івана Івановича Куніцина. Біля воріт вісім наших машин. Посоха тут, Хруль, Сиволай, Погода, Охлоп, Зябель, Нагул і Кріпло. Батя корінних на діло послав. Правильно, Батю. Куніцин — міцний горішок. Щоб його розколоти — кмітливість потрібна.
2
Ой, ти степ широкий, / Степ роздольний, / Широко ти, батечку, / Розпростерся. / Ой, та не степовий орел / Піднімається. / Ой, та то донський козак/ Розгуляється
3
Ой, та не літай, орле, / Низько по землі, / Ой, та не гуляй, козаче, / Близько до берега!