Посоха наче думки мої читає:
— Заходились дворяни та міняйли на зірки витріщати очі.
І що вони там розгледіти хочуть? Смерть свою?
— Може, Бога? — посміхається Хруль, стукаючи палицею по пальмі.
— Не богохульствуй! — уриває його голос Баті.
— Вибач, Батю, — хреститься Хруль, — лихий попутав…
— Що це ви по-дідівському шукаєте, простаки! — не вгамовується Батя. — Вмикайте «нишпірку»!
Вмикаємо «нишпірку». Пищить, на перший поверх показує.
Спускаємось. «Нишпірка» підводить нас до двох китайських ваз.
Великі вази, підлогові, вищі за мене. Перезираємось. Підморгуємо один одному. Киваю я Хрулю та Сиволаю. Розмахуються вони й — палицями по вазах! Розлітається порцеляна тонка, ніби шкаралупа яєць велетенських, драконячих. А з яєць тих, ніби Кастори та Поллукси — діти дворянина! Розсипались по килиму горохом — і давай рюмсати. Троє, четверо… шестеро. Усі біляві, погодки, одне одного менше.
— Он воно що! — регоче Батя невидимий. — Ич, що вигадав, злочинець!
— Зовсім з глузду з’їхав від страху! — шкіриться Сиволай на дітей.
Недобре він шкіриться. Ну, ми дітлахів не чіпаємо… Ні, коли наказ придушити потрух — тоді ясна річ. А так — нам зайвої крівці не треба.
Ловлять наші діток верескливих, як куріпок, виносять під пахвами. Там, зовні, уже з притулку сирітського приїхав кульгавий цілувальник Овер’ян Трохимович на своєму автобусі жовтому.
Прилаштує він малечу, не дасть пропасти, виростить чесними громадянами великої країни.
На крики дитячі, як на блешню, дружини дворян і ловляться: не витримала дружина Куніцина, заголосила у схованці своїй.
Серце бабське — не камінь. Ідемо на крик — на кухню доріжка веде. Заходимо повільно. Роззираємось. Гарна кухня в Івана Івановича. Простора й розумно обладнана. Тут тобі і столи обробні, і плити, і полички сталеві та скляні з посудом і приправами, і печі хитромудрі з променями гарячими та холодними, і хай-тек заморський, і витяжки вигадливі, і холодильники прозорі та з підсвіткою, і ножі на будь-який лад, а посередині — піч руська, широка, біла. Молодець Іван Іванович, яка ж бо трапеза православна без щів та каші з пічки руської? Хіба ж у духовці заморській пироги спечуться так, як у печі нашій? Хіба ж молоко так упріє?
А хліб-батечко? Руський хліб у руській печі пекти треба — це вам останній жебрак скаже.
Зів пічний заслінкою мідною прикритий. Стукає Поярок у заслінку пальцем зігнутим:
— Сірий вовк прийшов, пиріжків приніс. Стук-стук, хто в пічці ховається?
А з-за заслінки — виття бабське та лайка чоловіча. Сердиться Іван Іванович на жінку, що виказала криком. Ясна річ, а як же?
Чутливі жінки серцем, за те їх і любимо.
Знімає Поярок заслінку, беруть наші рогачі пічні, коцюбу, та ними з пічки на світ Божий і витягують дворянина з дружиною. Обоє в сажу вимазані, опираються. Дворянину відразу ж руки в’яжемо, в рота — кляп. І під лікті — на подвір’я. А дружину… з дружиною по-веселому обійтись доведеться. Заведено так. Прив’язують її мотузками до стола обробного, м’ясного.
Гарна дружина в Івана Івановича: струнка тілом, лицем вродлива, цицьката, сраката, поривчаста. Але спершу — дворянин. Всі виходимо з будинку на подвір’я. Там уже чекають-стоять Зябель і Кріпло з мітлами, а Нагул з мотузком намиленим. Тягнуть опричники дворянина за ноги від ґанку до воріт в останню путь.
Зябель із Кріплом за ним мітлами слід замітають, щоб слідів супротивника Ділу Государевому в Росії не зосталося. На ворота вже Нагул заліз, спритно мотузку прилаштовує, не вперше ворогів Росії вішати. Стаємо всі під ворітьми, піднімаємо дворянина на руках своїх:
— Слово й Діло!
Мить — і загойдався Іван Іванович у зашморгу, засмикався, захрипів, засопів, запердів прощальним пердіжем. Знімаємо шапки, хрестимось. Одягаємо. Чекаємо, доки дворянин дух випустить.
Третину діла зроблено. Тепер — дружина. Повертаємось до будинку.
— Не до смерті! — як завжди, попереджає голос Баті.
— Ясне діло, Батю!
І діло це — пристрасне, нам дуже потрібне. Від нього сили для боротьби з ворогами держави Російської додаються. І в ділі цьому соковитому своя розважливість потрібна. По старшинству слід починати й кінчати. А отже — я перший. Б’ється вдовиця вже покійного Івана Івановича на столі, кричить та стогне. Зриваю з неї сукню, зриваю білизну мереживну, вигадливу. Заламують Поярок із Сиволаєм їй ноги білі, гладенькі, пещені, тримають.
Люблю я ноги бабські, особливо стегна та пальці. У дружини Івана Івановича стегна бліді, з холодком, а пальчики на ногах ніжні, гарненькі, з нігтиками пещеними, рожевим лаком покритими.