Мама підійшла до нього впритул: обличчя строге, руки схрещені на грудях.
Він стишив голос, дивлячись на неї зі злістю і переляком, але уникаючи глянути в очі.
— Слухайте мене уважно, місіс Еліот… — сказав він. — І ти також, Сесі… — гукнув Джон до сплячої. — Якщо ти тут. Отож, послухайте мене уважно. — Він поглянув на годинник, що вицокував собі на залитій сонцем стіні. — Якщо Сесі не повернеться сьогодні до шостої години, щоби допомогти мені — прочистити мізки і привести до тями, то я… я піду у поліцію! — Він аж виструнчився. — У мене є список всіх Еліотів, котрі живуть на фермах в околицях Мелліна, та й у самому місті. Поліції стане сил за годину вистругати достатньо нових кілків, щоби простромити ними серця дюжині Еліотів. — Він замовк, витер піт із обличчя. Застиг, прислухаючись.
Десь далеко знову забамкав дзвін.
Він чув його уже декілька тижнів. Не було ніякого дзвону, але він його чув. Він лунав і зараз — неподалік, віддалеки, ближче, ген-ген далеко. Ніхто, крім нього, не чув цього дзвону.
Він мотнув головою. Відтак закричав, щоби притлумити ці дзвони, загорланив до місіс Еліот:
— Ви чули мене? — І дядько Джон, підтягнувши штани і затягнувши міцніше паска, попрямував повз маму до дверей.
— Так, — відповіла вона, — я почула. Але навіть я не можу її покликати назад, якщо вона не хоче прийти. Вона повернеться обов’язково. Наберися терпцю. Не біжи відразу у поліцію…
Він урвав її:
— Я не можу чекати. Ця чортівня… цей шум у моїй голові триває уже вісім тижнів! Я не можу більше! — Він люто поглянув на годинник. — Я йду. Спробую знайти Сесі у місті. Якщо її не буде до шостої… Що ж, ви знаєте, що таке кедровий кілок…
Його важку ходу було чути і в коридорі, і на сходах, аж поки він не вибіг із будинку. Коли все стишилося, мама повернула голову і з болем і надією поглянула на сплячу дівчину:
— Сесі! — тихо, але наполегливо вона покликала дочку. — Сесі, повернися додому!
Тіло мовчало. Сесі лежала незворушно, а мама чекала.
Дядько Джон ішов свіжими полями передмістя, а тоді — вуличками Мелліна, шукаючи Сесі у кожній дитині, що облизувала морозиво на паличці, і в маленькій білій собачці, що, перебираючи лапками, поспішала у своїх собачих справах у жадане нікуди.
Місто розкинулося наче якесь химерне кладовище. Жменя споруд — по суті, німих свідків уже призабутих умінь і розваг. Величезна улоговина в’язів, гімалайських кедрів й модрин, розкреслена дерев’яними настилами тротуарів, які посеред ночі можна завиграшки затягнути у свій сарай, якщо вас дратують лункі кроки перехожих. Високі і ветхі будинки старих дів, прісні, пласкі, розсудно-нудотні, над вітражними вікнами яких тонким золотавим павутинням попростали старі пташині гнізда. Аптека, де біля стійок із газованою водою стоять химерні стільчики — хитромудрі витвори із дроту і фанери, і повсюди витає різкий запах ліків — запах, який буває лише в аптеках і ніде більше. Чимала перукарня-салон, перед якою всередині скляної лялечки обертається колона у червоних кісниках. Бакалійна крамниця — пропахла фруктами, і запиленими коробками, і старою вірменкою, запах якої схожий на запах заіржавілого пенні. Місто, яке розляглося під гімалайськими кедрами та липами, тому що йому нікуди спішити. Місто, в якому була Сесі-Мандрівниця.
Дядько Джон зупинився, купив пляшку апельсинової шипучки, випив її і витер лице хусточкою. Його очі стрибали туди-сюди, як ото стрибають діти через скакалку. Мені страшно, думав він. Мені страшно.
Він бачив угорі морзянку пташок, нанизаних крапками-тире на телефонних дротах. А може, Сесі також там, щебечучи і чистячи пір’ячко, насмішкувато спостерігає за ним чорними намистинами пташиних очей? Індіанець, що торгував сигарами, теж видався йому підозрілим. Хоча його холодне, наче вирубане обличчя кольору тютюну не виражало нічого.
Десь звіддаля, неначе з долини дрімотного недільного ранку, до дядька Джона знову долинув подзвін. Світ перед очима померк. І тільки бліді, спотворені мукою обличчя пропливали у суцільній темряві перед його внутрішнім зором.
— Сесі! — щосили закричав він, звертаючись до всього, що було надовкола. — Я знаю, що ти можеш мені допомогти! Трусони мене як дерево! Сесі!
Сліпота минулася. Його ніби викупали у холодному поту, а тоді занурили знову. Піт стікав безупинно, неначе сироп.
— Я знаю, що ти можеш мені допомогти, — благав він, — я бачив, як ти допомогла кузені Меріен кілька років тому. Здається, це було десять років тому, чи не так? — Він поринув у спогади.