Молодик у чорному поглянув на тітку Тілді так, наче вона втомилася і потребує співчуття.
— О ні, навіть не думай! — сказала як відрубала тітка Тілді.
Він похитувався на стільці то назад, то вперед, наполовину заплющивши очі і весь віддавшись відпочинку. Невже і їй теж не хочеться відпочити? — здавалося, бурмотів він. Спочинок, спочинок, любий спочинок…
— О славетні сини Ґошен[6] на Ґілберрі-Дайк! Ось цими пальцями — дарма, що вони кістляві — я зв’язала сотню шаликів, дві сотні светрів і шість сотень кухонних рукавиць! Ви йдіть собі, а коли повернетеся, то я, можливо, і захочу поговорити з вами. — Тітка Тілді повернула розмову на іншу тему. — Дозвольте мені розповісти про Емілі, моє миле і безцінне дитя.
Тітка Тілді замислено хитнула головою. Емілі… у котрої волосся м’яке і ніжне, немов кукурудзяне волоття.
— Я добре пам’ятаю день, коли двадцять років тому померла її мама, залишивши Емілі на мою голову у цьому домі. Через це я й зла на тебе, твої кошики і на все інше. Де це чувано, щоб люди вмирали заради добра? Молодий чоловіче, я цього не люблю. Пригадується…
Тітка Тілді замовчала, відчувши болючий укол у серце. Із двадцятип’ятилітньої давнини до неї долинув тремтячий надвечірній татів голос:
— Тілді, — прошепотів він тоді, — як ти надалі збираєшся жити? Щось із чоловіками в тебе не дуже складається. Поцілуєш — і втікаєш геть. Коли ти вже вгамуєшся, вийдеш заміж, заведеш діток?
— Тату, — крикнула до нього Тілді, — я люблю сміятися, і веселитися, і співати. Я не для заміжжя. З моєю філософією я навряд чи підшукаю собі чоловіка.
— І що ж то за філософія така?
— Смерть на розум небагата. Вона забрала нашу маму саме тоді, коли ми її найбільше потребували. І ти вважаєш це розумним?
Татові очі засльозилися, посіріли і спохмурніли.
— Ти, Тілді, як завжди, права. Але що ми можемо вдіяти? Смерть приходить за всіма.
— Битися треба! — вигукнула вона. — Вдарити її нижче пояса! Не вірити в неї!
— Це неможливо, — сказав тато. — На жаль, всі ми самотні у цьому світі.
— Це мусить колись змінитися, тату. Я започатковую свою філософію тут і тепер. Це ж несусвітне глупство, коли ти проживаєш якусь жменю літ, а тоді тебе, наче відволожніле насіння, закопують у землю — але що з тебе може прорости?! І який у цьому сенс? Пролежати мільйони років без жодної для себе користі! А більшість із них — прекрасні, милі, охайні люди чи, принаймні, видавалися такими.
Але тато не слухав. Він побілів, зморщився, наче залишена на сонці світлина. Тілді намагалася відрадити його від вмирання, але він усе одно відійшов. Тоді вона крутнулася і побігла. Вона не могла залишатися наодинці з охололим татовим тілом, бо цей холод заперечував її філософію. Не з’явилася вона і на похорон. Вона нічим не займалася, хіба що відкрила крамничку з антикваріатом у фасадній частині цього старого дому, де роками жила самотою, аж поки не прийшла Емілі. Тілді не хотіла брати дівчинку. Чому? Тому що Емілі вірила у смерть. Проте її мама доводилася приятелькою Тілді, і Тілді пообіцяла свою поміч.
— Емілі, — провадила своє тітка Тілді до молодика у чорному, — була першою за всі роки, хто замешкав у цьому домі. Я ніколи не виходила заміж. Я завжди боялася того, що от проживу з чоловіком двадцять чи тридцять років, а тоді він візьме і помре на моїх руках. Моя філософія після цього розсипалася би, неначе картяна хатка. Я цуралася світу. Я галасала на людей, якщо вони згадували про смерть.
Молодик слухав терпляче, з усією чемністю. Та ось він підійняв руку. Здавалося, його чорні, холодні очі знають усе ще до того, як вона відкриє рот. Знають про її життя у часах Другої світової війни, коли вона назавжи вимкнула радіо, і відмовилася від газет, і настукала парасолею по голові та прогнала з крамнички покупця, котрий неодмінно хотів розповісти їй про висадку,[7] про повільні, підхльостані мовчазним місяцем припливи із мертвяків.
Так, отой молодик, що посміхався, погойдуючись у кріслі, знав, як тітка Тілді заохотилася до добрих старих платівок. До Гаррі Лодера[8] з його «Блукаючи в сутінках», до мадам Шуман-Гайнк,[9] до колискових пісень. Слухала безупинно, не відволікаючись на заморські біди, вбивства, отруєння, нещасні випадки, самогубства. Одна і та сама музика день за днем, день за днем. І рік за роком тітка Тілді намагалася привчити Емілі до своєї філософії. Проте розум Емілі перебував у лещатах смерті. Попри те, що дівчина поважала її думку, вона ні разу не згадала про вічність.
6
Тобто: євреї. Алюзія на старозаповітну «Книгу Буття»: у Ґошені (Ґесем) — області в Єгипті, що знаходиться у пониззях Нілу, фараон на прохання Йосифа поселив Якова з його синами, тут ізраїльтяни жили понад 200 років до свого виходу із Єгипту в землю Обітовану.
7
Мається на увазі висадка військ у Нормандії (операція «Нептун») — морська десантна операція, що була проведена 6 червня 1944 р. в Нормандії під час Другої світової війни силами союзників: США, Великої Британії та ін.
8
Йдеться про Сера Генрі «Гаррі» Лодера (1870–1950) — шотландського естрадного співака і композитора, автора простакуватих комедійних пісеньок для мюзик-голу. Пісня його авторства «Блукаючи в сутінках» («Roamin’ In The Gloamin’»), створена в 1911 р., стала одним із хітів Лодера.
9
Йдеться про знамениту австро-американську оперну співачку, контральто (