І тут до тітки Тілді дійшло, що Емілі вже чи не цілу хвилину мовчки витріщається на неї.
— Емілі, що трапилося? Досить витріщатися. Давай я принесу тобі горнятко кави. На ось! Емілі, чому ти сахаєшся мене? Емілі, дитинко, перестань кричати.
Не кричи, Емілі! Не треба! Якщо ти будеш так кричати, то станеш не сповна розуму. Емілі, встань із підлоги і не тулися до стіни! Емілі! Перестань кулитися, дитинко. Я не заподію тобі нічого лихого! О Господи, як не одне, то друге. Емілі, та що з тобою? Дитинко…
Затуливши обличчя долонями, Емілі стогнала.
— Дитинко, дитинко, — шепотіла тітка Тілді. — Ось попий води. Випий її, Емілі, ну ось.
Емілі широко розкрила очі, але побачила щось і, здригаючись усім тілом, знову зажмурилася.
— Тітко Тілді, тітко Тілді, тітко…
— Перестань! — Тітка ляснула її. — Що з тобою?
Емілі змусила себе знову розкрити очі.
Вона простягнула руку. Рука зникла всередині тітки Тілді.
— Що за дурноголові витівки! — вигукнула Тілді. — Забери руку! Забери її, кажу тобі!
Емілі почала осідати, посмикуючи головою, її золоте волосся тріпотіло і переливалося.
— Тебе тут немає, тітко Тілді. Ти мені ввижаєшся. Ти покійна!
— Тихіше, дитинко!
— Ти просто не можеш тут бути.
— Господи Ґесема,[10] Емілі…
Вона взяла руку Емілі. Рука пройшла крізь її руку. Водномить тітка Тілді зірвалася з місця і затупотіла ногою.
— Ось воно що, ось воно що! — сердито закричала вона. — Це все той пройдисвіт, той нахабний злодюга! — її худі руки стиснулися у жилаві, міцні і бліді кулаки. — Той нелюд у чорному. Це його рук справа, це він його забрав, він забрав, він забрав! Але чому я… — Вона аж кипіла від злості. Її вицвілі блакитні очі палали вогнем. Від обурення їй бракло слів. Через мить вона звернулася до Емілі: — Дитинко, вставай! Ти мені потрібна!
Емілі продовжувала лежати, її всю трясло.
— Вони не всю мене вкрали! — заявила тітка Тілді. — Господи Ґесема, якийсь час доведеться обходитися тим, що залишилось. Подай мені капелюшок!
— Я боюся, — зізналася Емілі.
— Але звичайно, ох, звичайно, що не мене?
— Тебе.
— Але чому? Я ж не привид! Ти мене знаєш майже все своє життя! Зараз не час розпускати нюні. Бігом ноги в руки, бо натру перцю в ніс!
Схлипуючи, Емілі підвелася і застигла, наче загнане у безвихідь звірятко, роздумуючи, в яку сторону краще втікати.
— Де твоя машина, Емілі?
— Внизу, у гаражі, мем.
— Добре! — Тітка Тілді підштовхнула її до дверей. — Тепер… — Її гострий погляд хутко обнишпорив вулицю. — У якому напрямку морг?
Тримаючись за поруччя, Емілі як не своїми ногами спускалася по сходах.
— Що ти замислила, тітко Тілді?
— Що я замислила? — перепитала тітка Тілді, хилитаючись услід за нею, і її бліді, в’ялі щоки при цьому аж трусилися від люті. — Як це — що замислила: забрати своє тіло, звичайно ж! Забрати своє тіло! Вперед!
Автівка заревіла, Емілі мовби прикипіла до керма, вдивляючись у мокру від дощу дорогу, що звивалася поміж вуличками. Тітка Тілді похитувала парасолею.
— Поквапся, дитино, поквапся, поки вони не вприснули у моє тіло якогось зілля, і не оббілували, і не почикрижили на шматки, як це у морочливих трунарів заведено. Потім скроять і зшиють так, що мама рідна не впізнає!
— Ой, тітко, тітко, відпусти мене, я не хочу туди їхати! Нічого доброго з цього не вийде, — зітхала дівчина.
— От ми і приїхали, — Емілі загальмувала на узбіччі дороги і безсило схилилася на кермо, але тітка Тілді вже вискочила з автівки і, делікатно притримуючи поділ, жваво подріботіла під’їзною дорогою на задвірок моргу, де із вилискуючого чорного катафалку саме вивантажували кошик.
— Ей! — накинулася вона на одного із чотирьох носильників. — Ану покладіть!
Усі четверо озирнулися.
— Відійдіть, леді, — сказав один із них. — Ми виконуємо свою роботу.
— Це моє тіло лежить там! — Тітка Тілді розмахувала парасолею.
— Ми нічого не знаємо, — озвався другий чоловік. — Будь ласка, мадам, відійдіть. Ця штука важка.
— Сер, — ображено виїукнула вона, — смію вас запевнити, що я важу сто десять фунтів.
Носильник ковзнув по ній поглядом:
— Леді, мене не цікавить, скільки ви важите. Мене цікавить, чи я встигну додому на вечерю. Якщо я запізнюся, то дружина мене вб’є.