— Слухай! — скомандувала Тілді.
У вуха увірвався шум. Хрипке, нетерпляче дихання приголомшеного прозектора, скигління містера Каррінґтона, її власний тріскучий голос.
— Іди! — сказала вона.
Тіло пішло.
— Думай! — сказала вона.
Старий мозок почав думати.
— Говори! — сказала вона.
— Вельми вам вдячна. Спасибі, — вклонившись присутнім, сказало тіло.
— А тепер плач! — сказала насамкінець вона.
І тітка Тілді заплакала від щастя.
І тепер якщо вам забагнеться провідати тітку Тілді, то ви у будь-який день після четвертої просто підійдіть до її антикварної крамнички і постукайте у двері. На них висить великий, почорнілий похоронний вінок. Не зважайте на нього! Тітка Тілді там його і залишила — таке вже в неї почуття гумору. Ви стукаєте у двері. Вони зачинені на два засуви і три замки, і звідти долинає її голос:
— Це, бува, не чоловік у чорному?
Ви смієтеся і запевняєте її: ні-ні, це я, тітко Тілді.
Вона теж сміється і каже: «Заходь, але швидко!», і причиняє двері, а через мить вони вже гримають у вас за спиною, щоби жоден чоловік у чорному не міг прослизнути вслід за вами. Потім вона вмощує вас, і наливає каву, і хвалиться своїм останнім зв’язаним светром. Вона вже не така метка, як була замолоду, і трохи недобачає, але дає собі раду.
— Якщо ви будете чемними, — скаже тітка Тілді, відсуваючи вбік горнятко з кавою, — я вас дечим потішу.
— Чим саме? — запитає гість.
— А ось чим, — скаже тітка, вдоволена і зі своєї унікальності, і зі свого жарту.
Делікатними порухами пальців вона розстібне біле мереживо на шиї і грудях і на мить покаже свою втіху.
Довгий синюватий шрам, що залишився після акуратно зшитого розтину.
— Не зле, як на чоловіка, — визнає вона. — Ну що? Ще по каві? Тримай!
Квітневе чаклунство
Високо в небі, над гірськими хребтами, нижче зір, над рікою, ставком, над дорогою летіла Сесі. Невидима, ніби юні весняні вітри, свіжа, наче подих конюшини на присмеркових лугах… Вона кружляла у горлицях, м’яких, мовби білий горностай, відпочивала у вітах дерев і жила у квітках, відлітаючи з пелюстками від найлегшого дихання вітру. Вона сиділа біля блискучої калюжі в лимонно-зеленій жабі, прохолодній, наче м’ята. Вона бігла в кошлатому собаці і голосно гавкала, щоби почути, як удалині, між коморами, звучить відгомін. Вона жила у свіжій квітневій травичці, в чистій, солодкій волозі, яка випаровувалася з ґрунту, поширюючи запах мускусу.
«Весна… — думала Сесі. — Сьогодні вночі я побуваю у всьому, що живе на світі».
Вона вселялась у чепурних цвіркунів на плямистому гудроні шосе, купалася у краплі роси на залізній огорожі. У цей вечір, коли їй було лише сімнадцять, її легка, жвава душа, щохвилини перетворюючись, незримо ширяла на іллінойських вітрах.
— Хочу закохатися, — промовила вона.
Вона сказала про це ще за вечерею. Батьки перезирнулися, скам’янівши від подиву у своїх кріслах.
— Май терпець, — порадили вони. — Пам’ятай, ти не схожа на інших. Уся наша сім’я незвичайна, особлива. Нам не можна змішуватися із звичайними людьми, чи шлюбуватися з ними, щоби не позбутися своєї магічної сили. Невже ти хочеш втратити здатність до чарівних подорожей? Отож, будь обережна. Будь обережна!
У своїй спальні, нагорі, Сесі надушила парфумами шию і, схвильована, лягла на ліжко з пологом. Над Іллінойсом зринув молочний місяць, перетворюючи ріки у вершки, дороги — у платину.
— Так, — зітхнула вона, — я з незвичайної сім’ї. Вдень ми спимо, а вночі літаємо за вітром, ніби чорні паперові змії. Коли захочемо — можемо всю зиму проспати в кротах, в теплій землі. Я можу жити де завгодно — в камінчику, у шафрані, в богомолі. Можу залишити тут своє непримітне тіло і полинути душею далеко-далеко в політ, на пошуки пригод. Просто зараз!
І вітер поніс її над полями, над лугами.
Вона бачила, як промінилися весняним світлом котеджі і тьмяно жевріли ферми.
«Якщо я, дивна і незвичайна, сама не можу сподіватися на любов, то закохаюся через когось іншого», — подумала вона.
Біля ферми, у весняних сутінках, темноволоса дівчина років дев’ятнадцяти витягувала воду з глибокого кам’яного колодязя. Вона співала.
Зеленим листком Сесі впала в колодязь. Лягла на ніжний мох, який обріс каміння, і подивилася вгору крізь темну прохолоду. Мить — і вона вселилася у невидиму метушливу амебу, мить — і вона у краплі прохолодної води в чашці. І вже відчуває, як її підносять до гарячих губ дівчини. У нічному повітрі м’яко пролунали ковтки.
Очима дівчини Сесі роззирнулася навколо.